«Uroboros» Олега Сича: людина як мірило себе самої та епохи
Для початку про загальне. «Uroboros» Олега Сича (О.Сич. Уроборос. – ЛА «Піраміда», 2007) – це класичний постмодерний роман з усіма характерними ознаками. Логічним було би сказати, які це «характерні ознаки». Зверну увагу принаймні на одну, як на мене, головну: «вінегрет». У найпозитивнішому вінегретному розумінні. Це змішання стилів, жанрів, епох, тематик і т. д. і т. п.
Саме це ми бачимо в романі «Uroboros». Тут і східна філософія, і психоаналіз, імпресіонізм, проблема «я і соціум», чужина та журба за батьківщиною, романтика міста… Це і є постмодернізм.
Очевидно, нині постмодернізм переживає кризу. А криза – це ще й переродження. Це – нові форми і нові змісти.
Умберто Еко, Мілорад Павич своїми творами маніфестують декларації постмодернізму, суттю яких є мікс мистецько-літературних тенденцій попередніх епох. Для осмислення сьогодення Еко звертається до європейського Середньовіччя, а Павич – до слов’янського бароко. Нині ситуація інша. Зникає потреба звертатися до минулого задля осмислення сучасних явищ. Наразі постмодерністська людина осмислює те, чим вона є, своє місце, і нею створену епоху. Нині людина потребує констатації факту, чистого, без домальовок. Ще давньогрецький мислитель Протагор сказав: «Люди є мірою всіх речей». На часі маємо на увазі, що на сучасному етапі постмодернізму вже не якась попередня епоха визначає соціальний і морально-психологічний стан суспільства, а сама людина є визначенням (мірилом) себе самої та епохи, в якій живе. Саме це ми бачимо в «Uroborosi » – «маємо те, що маємо» – психлікарня в нас самих і навколо нас.
По прочитанню книги виникають асоціації з іншими художніми творами світової літератури. Перше, що спадає на думку, це п’єса «Носороги» Ежена Йонеско та «Перевтілення» Франца Кафки. Чому? Тому що у Йонеско – це трагедія людини, яка розуміє, що її оточують «носороги», а не люди а у Кафки – це трагедія людини, яка не розуміє, хто є «тарганом» – вона чи середовище. Натомість в «Uroborosi» ми бачимо майже класично стендалівське протиставлення себе соціуму і соціума – собі.
Щодо змісту. Початок: «…Став серед кімнати і по черзі звертаючись до чотирьох кутів, приказував:
– Вибачте, будь ласка. Це не я. І це не я. І це не я. І це не я»1. Після цього уривка, я навіть олівцем дописала у книжці: «А де ж Я?». І мені здалося, що «Я» буде на наступних 174-х сторінках. І ось, що я побачила:
«Я» – це війна. Таке жахливе, людством придумане явище, яке вбиває і робить калікою як фізично так і морально. Це пекло тільки не десь там, невідомо де, і не десь потім, невідомо коли, а тут, на Землі і саме цієї миті.
«Я» – це друг Богдан, який є втіленням ангела-охоронця, який допоможе і врятує від усього, який направить думки у правильне і праведне русло. Богдан певною мірою також є другим «я» або, краще б сказати, частиною «я».
«Я» – це космос, інші галактики та світи. Це думки чи навіть надія на те, що Всесвіт не вичерпується нашим світом. Якщо десь там і немає зелених гуманоїдів, то принаймні там, дуже далеко, є зорі та інші планети. А, можливо, навіть розум…
«Я» – це Фауст, друге «я» і alter ego в одній особі. Хтось той, химерний і до кінця незрозумілий, як і головний герой Орест, пройде разом із читачем через весь «Uroboros».
«Я» – це Бог. Не як релігійна сутність, а як філософська – щось трансцендентне... Бог у душі і у вірі.
«Я» – це Київ, улюблені місця, Дніпро і бані церков. Щось, що завжди стале і завжди змінюється.
«Я» – це «…бути нудно-дорослим. А це означає черствість і байдужість. А дитиною бути боляче»2. Згадуються слова Оскара Уайльда: «Можна бути яким завгодно: і поганим, і хорошим аби тільки не байдужим».
«Я» – це алкоголь як спосіб відмежуватися від реальності і водночас як спосіб відкриття в собі чесності.
«Я» – це іронія. Зокрема, над так званою богемою. Втім, не над самою богемою, а над тими, хто так себе називає. Іронія, подекуди навіть сатира над писаками «про село», над офіціантом Сашою, який «дуже жвавий і дуже Саша»3 . Іронія над псевдоінтелектуальними балачками на кшталт « – Постмодернізм – це модно, так? – Так-так, ця епоха дала мистецтву свободу…».
«Я» – це любов до жінки. Спокійна, доросла і справжня любов, яка поєднує в собі і дружбу, і турботу, і співчуття. Любов, розуміння якої приходить несподівано.
«Я» – це спогади з дитинства.
«Я» – це хронотопні проекції: совєцький червоний голодомор і мертвий дід Макар на дорозі під пекучим українським сонцем.
«Я» – це нонконформізм, який виявляється у, м’яко кажучи, неприязному ставленні до зухвалих правоохоронних органів.
«Я» – це життя на чужині, в Америці, що «складалася з дурної безглуздої важкої роботи, вдалих і невдалих телефонних дзвінків, листів і снів. Ще було просторічне пиво на вихідні, після якого нічого не снилося»4. Америка – це туга за Україною, яку усвідомлюєш лише перебуваючи там, «за бугром».
«Я» – це характерник Марко Сопілка, загублений Україною у світах Мамай, який має надприродні здібності і знання, передає їх Орестові як шлях до Істини.
«Я» – це втрата і страждання, страждання і втрата. Орест втрачає кохану жінку і ненароджену дитину. Втрата, яку навряд чи можна пережити. Це мученицьке «Я» стає справжнім митцем за Коцюбинським у «Цвіті яблуні». Якщо не кращим за Коцюбинського, то рівнозначним: «Як хочеться у поле. Коли цвітуть соняшники. Вони лежали в домовині. Обоє – мертві. Обоє – жінки. Жінка. І дитина. Дівчинка. В животі мертвої жінки. Як хочеться у поле… Де цвітуть сонцем соняшники…»5.
«Я» – це обряд харакірі. Не як інтрига чи поворот сюжету в тексті, а як емоційний стан розпачу та душевного зламу.
«Я» – це психлікарня, що є не стільки виявом психічної неадекватності, як спробою самоаналізу, застосованого до себе. А її алегоричні мешканці: Юнг, Фройд, Джордано Бруно, Ейнштейн, Ненька-Україна, Ніфертіті – додають різкості у відмежуванні «Я» від соціуму, який є психлікарнею без лікарів. Того соціуму, який оточує не тільки Ореста, а й кожного з нас. «Хворі» говорять про науку, філософію, політику, Орест ніби і має до того всього стосунок, але бере участь в діалозі опосередковано, майже весь час мовчить. Він чужий соціуму. Він чужий і тому соціуму, який за стінами психлікарні. І хоч там немає Юнга, Фройда, Неньки-України, він є ще більшим божевіллям: там працюють без продиху гармати і вмирають люди, імена яких вже не називають, їх просто перераховують.
«Я» – це переродження. Пожежа, що спалює психлікарню, ніби очищає шизофренічний соціум-розум. Ніби фенікс, що народжується із власного попелу, вогонь виступає тією надсилою, яка оновлює і перероджує.
«Я» – це надія. Це вертоліт, який забирає Ореста в нове майбутнє, що має бути добрим і чистим на якісь чудній планеті, котру називають «Земля».
І насамкінець «Я» – це сам Uroboros, лабіринт, у якому самоаналіз, самопізнання, самокопання, самоз’їдання і самонародження.
«Uroboros» – це погранично чесний роман, мистецький твір, у який вкладено душу самого митця. З іншого боку, це роман, який є «дзеркалом, що відображує того, хто в нього дивиться, а зовсім не життя» (Оскар Уайльд). Читаючи «Uroboros», починаєш думати, не тільки над тим, що навколо нас псих лікарня. А й починаєш думати хто ти є в цій психлікарні. А це робота над власною душею, це рух до самопізнання. Пізнай себе – пізнаєш всесвіт. Може це і є індивідуальний «Uroboros»?
