Валерій Невєдров: «Вовчі шкури то згадка про сильний державний устрій запорожців»

Муніципальний театр «Київ» поставив мюзикл «Тарас Бульба». З першого ж погляду на сцену мене неймовірно вразило те, як геніально-просто вирішена проблема декорацій: трохи вище рівня голови акторів, в глибині сцени – екран у формі круга. На ньому змінюються кадри: хата під солом`яною стріхою, якщо мова йде про село; широкий степ, аж до Дніпра, – якщо про козаків на Січі; вовча морда, що означає вільний козацький дух, пломені вогню, що танцюють над сценами бою.

Аби дізнатись звідки беруться всі ці режисерські ідеї, я пішла шукати хоча б одного з двох режисерів-постановників. Зловила Валерія Невєдрова – він же народний артист України, він же виконавець ролі Тараса Бульби:  

– Ваш мюзикл є цікавим сучасним комерційно спрямованим шоу. Чи мали ви змогу бачити мюзикли європейські перед постановкою свого? – випитую в пана Валерія.  

– Звісно… Нині не проблема побачити мюзикл, – їх повно, на дисках, наприклад. Але ж як втілити в життя своє і зробити його таким, щоб цікаво було молоді. Наш театр уже три з половиною роки працює в жанрі мюзиклу, були різні теми і постановки. А от щодо «Тараса Бульби», – ми з Анатолієм Тихомировим, нашим другим режисером, спочатку хотіли взяти музику із опери Лисенка, але вона виявилась надто архаїчною для сучасної постановки. Важко було припасувати її до того сценарію, що написала Неда Неждана. Тому ми залучили сучасного композитора Івана Небесного, тоді справа пішла.  

– Не знаю як кому, а мені «на ура» пішла ваша вистава, з музикою в стилі поп-року. Та й грізний Тарас Бульба не є у вас головним героєм, як у класичних постановках. А хто тоді є головним, Остап?  

– До речі, Остапа грає прилучанин Петро Сова. Йому відведена велика роль, але головними таки є троє: Андрій, Остап та Марильця. На перше місце тут винесено історію кохання. І душевні переживання братів. Підзаголовком нашої вистави є «Мюзикл про кохання за мотивами повісті Гоголя». Тарас Бульба в нас – сильний провідник, але заодно й надмір суровий батько, що взяв на душу великий гріх, убивши рідного сина, і цим перервавши пуповину власного роду.  

– І за це він згорає у вогні, котрим забавляється нечистий… Дуже гарно поставлена ця сцена – хвилі червоних тканин, пекельні герої в червоному одязі. Виглядає просто-таки, що Бульба горить по-справжньому. Ще цікавим дуже є сюжет, де гості розтягують величезного рушника, створюючи ілюзію справжнісінького застілля. Вражають і мускулясті  козачі торси у вовчих шкурах, особливо їхня, як я собі назвала, «коломийка на плечах». Ви опрацювали багато джерел, для того, щоб поставити цей мюзикл…  

– Звісно ж. Прочитано і вивчено було багато. Кожний момент на сцені несе в собі певну символіку. От великі дзвони над сценою, наприклад, – вони завжди сповіщали людям як про добро і радість, так і про біду й горе. Вовчі шкури – то ознака таємної надсили козаків, згадка про вовкулак, про характерників, про сильний державний устрій запорожців. Для цього опрацьовувалися наукові дослідження, історичні праці про Запорізьку Січ: Яворницького, наприклад, інших авторів.  

– То тим більше, мушу вас привітати, що ви не загубилися і маючи велику кількість інформації, відібрали найяскравіші моменти, щоб відобразити їх на сцені. Не в останню чергу радію й тому, що сцена нашого прилуцького театру підійшла технічно для вашої вистави. Чи вперше Ви на ній? І, здається, не вперше в нашому місті…  

– Так, у Прилуках я не вперше, але бував тут раніше не на сцені. Приїжджав сюди в юності, коли був захоплений однією дівчиною. Часто приїжджав, добре пам`ятаю. Тож після своєї нинішньої прогулянки можу стверджувати, що місто змінилося на краще. Слава Богу, що є люди, котрі його змінюють. Дуже вдячний Юрію Коптєву, також вашим будівельникам, що тут переробляли міські площі, де пам`ятник Шевченкові, і Яковченкові, і ту, що в центрі, і парк... Ще вашому меценатові і цим же будівельникам я вдячний за те, що привезли наш театр сюди. Радісно, що Прилуки стають такою, сказати б, культурною столицею цього регіону. Можу стверджувати, бо ознайомився також із культурницьким журналом «Прилуки.Фортеця», запізнався з чудовою людиною, його редактором, Ігорем Павлюченком. Цей часопис кардинально відрізняється від тих журналів, що їх зараз багато, і де йдеться переважно про якихось поп-зірок, їхні дієти і ще про щось несуттєве, штучне. А тут про людей, котрі прожили вартісно, були висококультурними, працювали для народу… Взагалі, я дуже задоволений, що ми сюди потрапили!  

Насправді, я теж задоволена, і цей український мюзикл мене дуже вразив. Зокрема втішило те, що його стало можливим переглянути в Прилуках, вживу, а не на диску. І загалом радію від того, що українське театральне шоу нині існує.

Добре, якби воно досягнуло рівня, наприклад, високобюджетного англійського мюзиклу «Zorro», що я бачила в Лондоні: де актори виконували карколомні акробатичні трюки, літаючи на линвах понад глядацьким залом; де облаштовано добротні триярусні декорації і танцюристи-співаки, на всіх трьох ярусах одночасно, виконують довершено-синхронний танець фламенко зі стільцями; де постановка передбачає оголену героїню-красуню у ванній та вульгарну циганку-бунтарку, і в тому не має жодної кричущої відвертості, жодного вульгарного руху; де малесенькі мікрофони заховані в зачісці й акторської гри не видають надмірні театральні жести.

І в Україні є талановиті актори з сильними голосами та неймовірною пластикою тіла. Але ж квитки лондонських театрів коштують 25-80 фунтів стерлінгів.  

А у нас… Перед виставою, коротко стрижений молодик у якісній одежі, проводячи в зал свою глянцеву дівчину на високих підборах, потягнувся до програмки мюзиклу: «Роздаєте?» «…Одну гривню…» – Знітилася  інтелігентна жіночка з програмками в руці. «А-а-а, за це ще й платити треба…» – Зверхньо протягнув юний хам і пішов вмощуватись зі своєю дівчиною в перших рядах партеру.