«Вальс із Баширом»: вальс зі смертю

Є у світовому кіні дві складові, котрі кіноспільнота, за окремими винятками, виводить на маргінес. Це анімація та ізраїльський кінематограф. Звісно, анімація — жанр з потужними традиціями, є тут свої великі досягнення, але переважною більшістю режисерів та критиків вважається, все ж таки, чимось несерйозним. Що ж до ізраїльтян, то тут проблема відсутності школи: фільми здебільшого виходять провінційні за рівнем, часто вторинні відносно потужніших кінематографій.

Ізраїльська анімація «Вальс із Баширом», таким чином, була апріорі приречена на невдачу. Одначе — стала подією останніх років у світовому масштабі, здобувши найвагоміші нагороди, — аж до «Золотого глобуса» та номінації на «Оскар».

«Вальс із Баширом» унікальний в багатьох аспектах. Наприклад, поєднує такі далекі техніки, як анімація й документалістика. Режисер і сценарист Арі Фольман ґрунтує стрічку на низці інтерв’ю з очевидцями і учасниками ізраїльсько-ліванської війни 1982 року, в якій брав участь і сам автор. У «Вальсі» всі персонажі озвучили самих себе; документальний ряд був трансформований у анімаційний, режисер додав і суто художні фрагменти — такі, як, приміром, початкова сцена, коли через місто, змітаючи все на своєму шляху, мчить зграя лютих псів. Потім з’ясовується, що це – сновидіння одного з героїв, учасника кампанії 1982 року. Він не міг стріляти в людей, тож йому доручили вбити собак у селищі, яке мала атакувати ізраїльська армія: тварини могли зчинити лемент і сполохати ймовірних терористів. Із тих пір зграя привидів майже щоночі переслідує колишнього вояку.

Головний герой фільму, навпаки, виявляє, що сам не може пригадати майже нічого з тих подій, надто ж усе те, що стосується найстрашнішої сторінки війни: винищення таборів палестинських біженців Сабра і Шатіла ліванськими християнами-фалангістами за потуранням ізраїльтян. Власне, «Вальс із Баширом» — подорож Арі у власне минуле, зустрічі з друзями. Фольман нікого не звинувачує, просто намагається зрозуміти, що коїться з конкретною живою людиною на війні; наприклад, у середині фільму зринає чудовий епізод — спогад про Другу світову. Загалом же в кожного з однополчан Арі свій ракурс, своя частка правди, й в усіх так само свій рівень непам’яті.

Об’єднує ж їх один ключовий момент: запеклий бій на вулиці Бейрута, коли Фольманів підрозділ потрапив під щільний вогонь. Один з ізраїльтян схопив ручний кулемет, вискочив просто на середину вулиці й, кружляючи, почав випускати довкола себе довгі черги — просто аби показати, що він не боїться. Він наче танцював на тлі велетенського портрета ліванського президента Башира Жмайєля — чия смерть від рук ісламістів і стала поштовхом до різанини в Сабрі та Шатілі. Танок під обстрілом зі зброєю в руках на тлі портрета мертвого правителя є відповіддю на питання щодо назви фільму: вальс із Баширом — це танок зі смертю, котрий змушені танцювати всі, хто опиняється на будь-якій війні незалежно від того, хто на чиєму боці воює.

І лише гори трупів після балу... Фінал, коли анімація перетворюється на справжню документальну кінозйомку забитих у Сабрі, виглядає цілком логічно. Проте сама конструкція фільму піднімає «Вальс» над рівнем прямолінійного моралізаторства. Адже вся мальована частина, котра починається видінням з собаками і, окрім розмов-спогадів, включає відчутно химерні сцени боїв, може вважатись одним великим сновидінням, колективною галюцинацією, реципієнти якої намагаються уникнути правди, і, все ж, та правда припиняє сон жорстко і нещадно, являючи себе в обпікаючих документальних кадрах. І цей перехід є спалахом трагедії найвищого ґатунку, відгукується в глядачеві справжнім катарсисом.

Безумовно, Арі Фольману вдалося створити одну з найбільш вражаючих антивоєнних стрічок за останнє десятиліття. «Вальс із Баширом» — це істинний «апокаліпсис сьогодні» по-ізраїльськи. Ба більше — будь-яка кінематографія має рано чи пізно усвідомити саму себе через такий страшний і великий фільм, присвятивши його самоусвідомленню нації на війні, де пафос загального єднання йде пліч-о-пліч з почуттям всесвітньої провини.