Василь Слапчук: «Що таке українська критика?»

Відомий український поет і письменник Василь Слапчук, лауреат Шевченківської премії, мужня, достойна людина, що живе і творить в Луцьку, погодився поспілкуватись з нами. Інтерв’ю з цією персоною вже давно не потрапляло у ЗМІ, а тому ми напросилися на співбесіду.

- Пане Василю, чи ви постійно над чимось працюєте? Що зараз в розробці, адже ви дуже плідний автор.
На даний момент, можна сказати, що я нічого не роблю. Є різні періоди, не можна весь час писати. Принаймні, мої колеги вважають, що пишу я багато. Я ж так не думаю, бо хотів писати більше. Є романи, які давно я пообіцяв видавництву, є речі, які давно задумав, але ніяк не зберуся викласти їх на папері.

- Ви стали відомі, як поет, видавали багато збірок, але зараз, щось змінилось?
Останній час працюю над прозою. Проза-це вже робота. Вірші – це інше. А для того, що писати прозу треба мати багато посидючості.

- Довго «виношуєте» свої романи чи одразу сідаєте і пишете?
По-різному. Наприклад роман, що я зараз пообіцяв дописати в цьому році. Сама його ідея можливо більше ніж десятилітньої давності, проте через іншу роботу написання доводилося відкладати.

- Може, поділитесь секретами назви і фабули цього роману?
Ні, не хочу, бо це не добре. От, буде все готово, тоді й побачите. Колись у якомусь інтерв’ю я вже розповідав про один свій роман, після цього він дуже відклався в часі.

- Як ви вважаєте, письменник має собі ставити «норми випрацювань», кількість сторінок, що мусить написати в день?
Так, для прозаїка це нормально. Якщо брати всіх французьких класиків 20 століття – вони писали багато і довгий період. Як правило це був якийсь режим. Але це як кому вдається. Бальзак писав швидко і багато, а я пишу повільно. Та мені достатньо того, що я написав і здав.

- Як ви ставитесь до того, що вашу творчість вивчають на уроках літератури?
Я не думаю, що це велика честь. Сам, особисто, був специфічним учнем у школі. Любив літературу тільки як читання, теорії, підготовки до уроків не любив. Ніколи не готувався до уроків і не писав творів – усі писали, а я ні. З точки зору учня я розумію наскільки ця система нудна і нав’язлива. Спрямована вона, очевидно, на відбивання бажання читати. Нам подають готову критику, не вчать мислити. Я веду в університеті літстудію і не знаю, як подавати матеріал так, щоб не було нав’язування. Наші люди розучилися читати слово, чути його.

- Як ви ставитесь до сучасного українського літературного процесу?
Якщо чесно, то перестав слідкувати за ним років десять тому. Напевно, крім Дереша і не зміг би нікого назвати. Ну є ще Павло Коробчук, до збірки якого писав рецензію, але ні, зараз не читаю. Раніше уважно слідкував, вичитував, був в курсі, а зараз стомився.

- Як ви думаєте, творчій людині потрібен каталізатор творчості – якісь складні умови, стреси, переживання, у яких би відбувся поштовх для фантазіїя?
Думаю, ні. Можна, при достатньому польоті думки і, зачинившись в собачій будці або лежачи на дивані і творити, все залежить від людини. Просто людина лінива не стане ні з того ні з сього зводити певні речі. Кожен йде до цього по різному – я довго йшов своїм шляхом, а хтось народився і йому Бог вже дав, як дарунок.

- Чи має право письменник нав’язувати свою думку?
У письменника завжди є спокуса нав’язати своє бачення. Можна ту чи іншу думку вкласти в вуста героїв, а читач може або просто усе відкинути, або підійти по-іншому. Це раніше, за союзу, вірили усьому, що надруковано. Тепер цього немає, люди більш незалежні стали в цьому плані.

- Вас не спокушає можливість перейти до писання для російського ринку, адже там значно вищі гонорари?
Ні, є багато причин: і необхідність ламати хід думок, змінювати мову, треба себе перекроювати, і те, що ніби мусиш зректися свого.

- Про вас важко знайти інформацію в Інтернетії. Чи не хотіли б ви послати про себе статтю, скажімо, у Вікіпедію?
Не хочу виконувати роботу за своїх читачів. У цьому треба брати участь, світитись. Але це вже інше… мені важко зібрати себе до купи, щоб написати якусь річ, а якщо я почну ще і в це вникати… Це зайва втрата енергії, хоча, якщо поставити перед собою мету, то можна все зробити.

- А як ставитеся до негативної критики?
Не те, щоб мене це зовсім не чіпало, але намагаюся не дуже реагувати. Тим більше, що таке українська критика? Є, звісно, критика, що професійно розробляє і розглядає твори – це справа інша . А наша критика виглядає так: кожен має право сказати щось про роман, навіть якщо окрім цього роману в житті не читав нічого більше, або й, взагалі, і його не читав.

- У вас двоє дітей, Іван і Дмитро, вони вами пишаються?
Малий ще не розуміє, а Іван, син від першого шлюбу далеко. Хоча Іван малював ілюстрації до моєї збірки інтимної поезії «Дванадцять ню».

- Але ж напевно і Дмитрик в садочку розповідає, що батько в нього поет і письменник?
Ну, в Дмитра і мама поетеса.

- В останньому інтерв'ю видно ваше трепетне ставлення до жінки...
Все, що робить чоловік, він робить для жінки за те, що вона приносить у його життя. Кохати небезпечно – це велика залежність від іншої людини, кожен подих і кожен рух якої відображається на тобі, тому дуже добре, коли чоловікові щастить. У мене – дві дружини. Це різні періоди, які я по різному переживав... З першою дружиною, сам був хлопчиськом. Будь-який досвід є позитивним, якщо його правильно переосмислити. Навіть війна і нещасливе кохання – це позитивний досвід. Але краще б Бог випробовував чимось добрим.

- І останнє, скажіть, ваше заняття літературою допомогло вам у житті?
Так. Я заповнив своє життя добрим змістом. Бог дав мені всього, і жінку, і сина. Я не відчуваю ущемленості й обділеності. І це є істинне відчуття. Звичайно, я не ідеальний, і часом теж втрачаю сили.

Досьє: Василь Слапчук народився 23 грудня 1961 року в с. Новий Зборишів Горохівського району Волинської області. Воював в Афганістані, де був тяжко поранений. Закінчив Луцький педагогічний інститут ім. Лесі українки. Член Національної Спілки письменників України. Автор поетичних книг: «Як довго ця війна тривала», «Німа зозуля», «Мовчання адресоване мені», «Трикнижжя Явіна», «Укол годинниковою стрілкою», «Крапка зсередини», «Птах з обпаленим крилом», «Солом’яна стріха Вітчизни», «Напроти течії трави» та «Сучок на костурі подорожнього». Окрім того є автором кількох збірок для дітей, повістей, романів «Сліпий дощ», «Осінь за щокою», «Клітка для неба», «Дикі квіти», книги рецензій «політ механічної зозулі над власним гніздом». Лауреат літературно-мистецьких премій ім. В.Стуса, ім. П.Тичини, ім. І.Огієнка, ім. А.Кримського, ім. Б.Нечерди, «Тріумф», Фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного університету в Нью-Йорку, конкурсів «Гранослов» та «Краща книга року». Має двох синів, Івана, 21 рік, що живе в Росії, і маленького Дмитрика.