Василь Стус – поет-садист

Не знаю, чи був Василь Стус садистом. І наразі мене не цікавить, чи він лупцював до посиніння нинішнього президентського радника, чи ставив його на ніч на гречку й чи гасив об нього недопалки. Ідеться не про психологічний портрет, а про образ наратора, що випливає з інтенцій тексту. Це якоюсь мірою перетинається з концептом Умберто Еко intentio auctoris: ми не шукаємо за текстом його автора – конкретної людини з її думками й емоціями, а за допомогою певної інтерпретаційної стратегії ре/деконструюємо «імідж» того, хто «говорить», – так званого ліричного героя.

Наратор у поезії Стуса претендує на сугестивність через виразно заявлену моральну позицію. Тут не йдеться про суто естетичну рецепцію (на рівні впливу на чуття в дусі класичної естетики), оскільки наратор розставляє маркери, що свідчать про вихід поза її межі. Естетична оцінка – завжди до певної міри відсторонена, вона походить з-поза меж того об’єкта, якого стосується (щоб оцінити об’єкт естетично, ми мусимо усвідомлювати певну дистанцію, його інакшість від нас самих і сприймати його як досконалий і самодостатній). У поезії Стуса про таку відстороненість не йдеться. Висловлювання наратора репрезентують певний етос, а отже, передбачають дію. Цей етос явно не призначений для того, щоб ним милуватися – в суто естетичній площині. Пропонований етос (як і будь-який етос) передбачає не відстороненість, а долучення (що може бути як позитивним, так і негативним). Ідеться про загальновідомий моральний вибір. Нам дають певну систему моральних координат і засад діяльности – треба або прийняти її, або відкинути. З огляду на це наратор Стуса є виразним моралістом.

Наратор – носій етосу – вводить дискурс жертовности чи, точніше, самопожертви. Характерний приклад: «Тож просторся, душе моя, / на чотири татамі / і не кулься од нагая / і не крийся руками». Це не мазохізм, як спершу може здатися, а якраз внутрішня моральна готовність іти на будь-які жертви, витримати все, що пошле доля, не зламатися й не впасти. Пропонується навіть під нагайкою не зіщулюватися й не закриватися, а стояти рівно, демонструючи непохитність власної позиції. Ще більш промовистий приклад – хрестоматійне «Терпи, терпи – терпець тебе шліфує». Варто процитувати трохи більше з цього ж вірша: «Хай шлях – до раю, пекла чи полону – / усе пройди і винести зумій. / Торуй свій шлях – той, що твоїм назвався, / той, що обрав тебе навіки вік. / До нього змалку ти заповідався, / до нього сам Господь тебе прирік». Отже, наратор свідомо й, можна сказати, цілеспрямовано йде на самопожертву. У зв’язку з цим він висуває до себе завищені моральні вимоги: необхідність жертвувати собою, викликана не зовнішніми чинниками, а передусім внутрішньою настановою, дає підстави говорити в категоріях морального абсолюту. Тут не може бути компромісів і половинчастих позицій: і так і ні, і вашим і нашим. Тут є позиція, що постає як цілковито правильна й абсолютна в межах запропонованої системи координат, а є всі інші, які тією чи іншою мірою наближаються / відпадають від абсолютної. Відповідно вони є менш моральними або й зовсім аморальними.

Моральний абсолют, який втілює та пропонує наратор, – це якраз саможертовність. Згідно з нею оцінюється моральність того чи іншого діяння. Таким чином, запропоновано етос самопожертви. Оскільки наратор внутрішньо на сто відсотків готовий жертвувати собою, він і почувається моральним мірилом, що не тільки дає певний етос, але й оцінює інших згідно з ним. У цьому плані характерне часте вживання другої особи в поезії (вірші, написані у формі «ти», що постають як звертання). Зрозуміло, що адресатом таких текстів є сам наратор, який начебто веде внутрішній діалог із собою, але водночас таке звертання на «ти» додає поезії імперативности: через таку форму вводиться виразний моральний припис, звернений уже не тільки до себе, а й до іншого. Крім уже цитованого «Терпи, терпи – терпець тебе шліфує» можна навести, наприклад, «так і стій / і жодній не віддайся владі, / хоч і в затятості своїй». А найпромовистішими є рядки: «Тож іспитуй, як золото, на пробу / коханих, рідних, друзів і дітей: / ачи підуть крізь сто своїх смертей / тобі услід? А чи твою подобу / збагнуть – бодай в передкінці життя? / Чи серцем не жахнуться од ознобу / на цих всебідах? О, коли б знаття...»

Про абсолютність саможертовности в системі Стуса свідчить те, що, як і всякий абсолют, вона безумовна і є підставою самої себе. У його поезії ніколи не йдеться про те, що треба жертвувати собою заради чогось, – самопожертва є цілком самодостатнім і самоцінним моральним діянням. Можна сказати, що вона ніколи не буває засобом, а є тільки метою – точніше, самоціллю, що не потребує жодного обґрунтування. Це завжди власний внутрішній вибір, цілковито усвідомлений і зважений, а не детермінація якимись зовнішніми обставинами.

Наратор свідомо обирає такий шлях і не тільки впивається власною саможертовністю, але й вимагає її від інших, висуваючи до них свої абсолютизовані моральні критерії. У цій моральній системі немає місця компромісам, вона не передбачає повсякденного, «негероїчного», існування – тут постає вимога постійно перебувати в межовій ситуації, на грані, перед екзистенційним вибором. Відповідно марковано й дискурс: «терпіти», «чекати», «витримати», «пронести», «вистояти» тощо. Це ситуація вибору між абсолютним добром і абсолютним злом, яка сама по собі не передбачає варіанту відмови від вибору. Тут не може бути півтонів і амбівалентностей, різних аспектів: ідеться тільки про «так» або «ні». Зрозуміло, що в звичайному житті людина рідко опиняється в межовій ситуації й не мусить вибирати між крайнощами, кожна з яких претендує на всеохопність. Натомість наратор Стуса прагне вирвати свого умовного адресата з повсякденного існування й поставити його в екзистенційну ситуацію. У його моральній системі найбільшим гріхом є якраз намагання уникнути цього вибору, бажання віддалитися від межі, свідоме ігнорування морального абсолюту й відповідно неготовність жертвувати собою.

У цьому й полягає садистська настанова. Коротко її можна сформулювати так: якщо вже «я» потрапив у межову ситуацію й опинився перед вибором, то «ти» також маєш через це пройти; при цьому «я» готовий жертвувати собою, тобто поставити моральний абсолют вище за власне існування, – отже, до «тебе» слід застосовувати ті ж самі критерії. І якщо «ти», занурений у повсякдення, не відповідаєш їм, то відпадаєш від абсолюту й більше не маєш жодної моральної підстави, на яку міг би спиратися. Якщо «ти» не приймаєш абсолютистських і тоталітарних моральних імперативів, не сприймаєш чорно-білої системи координат, то вже не можеш претендувати на жодне виправдання: будь-яка інша моральна система поруч із цією завжди видаватиметься відносною, половинчастою й ущербною.

Звісно, така настанова не тотожна класичному садизмові маркіза де Сада. Там наратор отримує чисте задоволення від страждань інших, натомість у Стуса про явну втіху від чужих нещасть не йдеться. Але можна згадати статтю Славоя Жижека «Кант і Сад – ідеальна пара». Автор якраз і доводить, що Кант, попри свій моралізм, чудово доповнює Сада, який є начебто аморальним: моральний закон Канта (категоричний імператив) несхитний, не знає жалю й винятків, не зважає на окремі ситуації й конкретних моральних суб’єктів і підлягає безумовному виконанню, а тому є цілком садистським. При цьому Кант, як і Стус, заперечує насолоду від дотримання морального закону. Але характерно те, що обидва автори говорять начебто від імени морального абсолюту, тобто їхні наратори так чи інакше постають як його носії. Таким чином, у межах заданої системи вони унеможливлюють те, що її можна поставити під питання, а відповідно й не допускають сумнівів у власній правоті. Якщо ми приймаємо засновки Канта, ми не можемо не визнати чинности категоричного імперативу; якщо ми сприймаємо гіперсугестивну поезію Стуса, ми не можемо відкинути заявленої в ній моральної позиції й не перейнятися пафосом саможертовности. Але це не відкидає того факту, що обидва наратори нав’язують певний етос, роблячи це з позицій абсолютистських і тоталітарних.

Таким чином, теза Жижека, що Кант є садистом, мимоволі зачіпає й Стуса. Стус так само не визнає нюансів і морально неоднозначних ситуацій: він вимагає робити вибір незважаючи ні на що, тобто насильно втягує адресата в межову ситуацію й ставить, умовно кажучи, перед обличчям смерти. Уникання вибору чи намагання відійти від «межі», як уже йшлося, вважається, можливо, навіть більш аморальним, ніж неправильний вибір. Або ти кажеш «так» і у своїй саможертовності стаєш абсолютом, або ти навіки відпадаєш і занурюєшся в безпросвітний морок. Такий вибір може запропонувати тільки рафінований садист. А питання, чи отримує він при цьому насолоду, тут можна вважати другорядним.

Наратор Стуса репрезентує метафізичний дискурс садизму. Він переконаний, що необхідність робити вибір закладено в самому людському бутті, тож вважає своєю метою повернути людину до її онтологічної визначености. А оскільки «нормальний» індивід не надто прагне цього робити, то, очевидно, без садизму тут не обійтися. Повернення до свого власного – автентичного – буття може бути дуже болючим і навряд чи відбудеться з власної волі. Можливо, нам хотіли сказати саме це.