Кокто та Маре. Велике кохання на екрані та поза ним

Бідолашний Маре 

Жан Альфред Віллен-Маре народився 11 грудня 1913 року у Шербурзі в родині ветеринарного лікаря. Той, очевидно, віддав перевагу любові тварин, покинувши родину, коли Жану було чотири. Ніколи більше малий не бачив того, хто міг би претендувати на звання татуся. У чотири рочки маленький Жан починає марити кіно, обожнює безголосих (в той час кіно було німим) Дугласа Фербенкса, Пірлу Уайт, Мері Пікфорд. Уявляючи себе на їхньому місці, дофантазовуючи голоси акторів, мріяв і сам опинитися по той бік екрану. Навіть запланував обов’язково зустрітися з Пірлою Уайт, подякувати за її каскадерські трюки, що приводили його у захват. Багато років потому Маре почує зізнання старенької актриси Пірли Уайт про те, що насправді трюки виконували за неї дублери.

Перед тим як стати актором, Маре пройшов звивистою дорогою пошуків та поневірянь. Працював фотографом, робив копії з поштових листівок, намагався малювати (що, варто зазначити, пізніше не залишиться без уваги). Молодий амбіційний юнак готовий на все заради кіно. Тричі намагається вступити до драматичної студії і тричі зазнає поразки. Кінорежисери вперто не звертають на нього уваги і байдуже відкидають фото, зроблені хлопцем власноруч. На прослуховуваннях у театрі його теж спіткає дежавю. Але дечого Маре своїми невгамовними спробами таки досяг: він влаштовується у театр «Ательє» в масовку. Тоді йому не було ще й 24. Ця дрібка з часом запустить механізм, який вже неможливо буде спинити. Жан Маре приречений бути зіркою. Та поки, граючи другорядні ролі в тіні чужої слави, він про це навіть не здогадується.

Улюбленець долі Кокто

Кокто жалівся в інтерв’ю: «Варто мені лише купити краватку, як наступного ж дня їх, посилаючись на моє ім’я, розкуповують. Варто мені схвально відгукнутися про якісь панчохи – завтра моє ім’я потрапить до реклами. Варто лишень засукати рукава під час праці, як безліч молодих людей зроблять те ж саме. Я тікаю, я постійно тікаю від самого себе».

Уявляєте Кокто в наш час? Як заздрили б йому ті, хто вкладає тисячі для створення примарного іміджу. У нього ж все це було без жодних проблем. Як би Кокто сміявся, споглядаючи ці невдалі спроби, як би він сміявся! «Отримують, що заслужили, раби буденності, раби обраної ролі! Жили б цікавіше, не було б потреб фантазувати!» – сказав би він з посмішкою.

Говорили, у Кокто була небезпечна вдача – щасливе і забезпечене дитинство. Народився у 1889 у заможній родині, де всі захоплювалися мистецтвом. Батько-музикант грав із Сарасате, дружив із Россіні, мати-красуня не жила ані дня без театральних прем’єр.

Писати він почав рано: «Поезія – природне лихо». Згодом додав: «Та вічне отроцтво».

Успіх схопив його за п’яти, коли він, вісімнадцятирічний юнак із вишуканими манерами, читає на сцені театру «Феміна» власні рядки. Опісля того, нагороджений титулом «легковажний принц», підмічає, що все його життя піде на те, щоб  «змусити людей забути цей дебют». Він оголошений єдиним спадкоємцем творчості Оскара Уайльда. Без Жанно «не починається жодне весілля на селі», повсюди у Парижі знаходимо його сліди у мистецтві, кіно, театрі та літературі. 1912 знайомиться з Дягілевим, слова якого згодом стають життєвим девізом Кокто. «Здивуй мене», – просив він. І Жан дивував усіх поблизу, ніхто не нудьгував поруч із ним.

Почалася Перша світова. За станом здоров’я він не допущений до військової служби, їде добровольцем – санітаром польового госпіталю. В ті часи створює свого «Самозванця Тома», який смакує і Пікассо, і Міллеру, і радянському наркому Луначарському. У творі «Півень та арлекін» (1918) пише: «Художник мусить жити, доки живий, слава нехай буде посмертною». Та сам здобув славу іще за життя. Власне, Кокто завжди був улюбленцем долі.

І сталася катастрофа…

Коли вони зустрілися, Кокто було 48, починаючому актору Маре лише 24. Кокто допомагав Маре удосконалювати акторську майстерність. На репетиціях все в обох Жанів репетувало. Маре схилявся перед метром, догоджаючи йому і слухаючись його.

Кокто зателефонував і промовив: «Сталася катастрофа».

Переляканий Маре летів щодуху.

«Сталася катастрофа, – повторив той. – Я закохався у вас».

І внутрішня п’єса Маре почалася. Перед ним, молодим актором, постав великий вибір та купа перспектив. Маре пізніше писав, як складно було перебороти у собі кар’єриста. У ту мить він все ж його не здолав. Адже на початку їхнього роману годі й говорити було про взаємні почуття. Маре добре грав, настільки добре, що кохання до Кокто стало його другою найвидатнішою роллю після царя Едіпа.

Кокто, який обожнював Маре, став для нього всім: мудрим учителем, вірним коханцем, який писав своєму Жану чуттєві рядки, що вміло зачіпали струни його душі. Маре вмить у одній людині відкрив цілий світ.

Страшно замислитися, що було б, аби ці двоє не знайшлися, просто пройшли повз.

Кокто замінив Жану родину, змусив забути зраду батька та важку, задушливу любов матері, подарував йому свободу, не зважаючи на яку Маре завжди повертався.

Вони роз’їжджалися, сварилися і пробачали один одного, та ніколи не мислили себе окремо. 26 років тривав цей прекрасний союз, любов і дружба «принців успіху».

Кокто писав п’єси, ставив фільми, присвячував вірші – і все заради цієї «дитячої душі, що загубилася в тілі атлета».

Найкращі свої ролі Маре, звісно ж, зіграє у нього. Це «Красуня і чудовисько», «Смерть Орфея» та інші.

1938 року Кокто пише п’єсу «Жахливі батьки», але театр відмовляється її взяти, тоді Кокто вирішує купити власний театр. Для здійснення цього не вистачає дрібниці, кількох мільйонів. На щастя, п’єсу ставить інший театр, і знову критики схвально відгукуються про Маре та п’єсу двох акторів. 1949 року під час екранізації «Жахливих батьків» стається несподіване, неправильно зняту сцену додано у фільм, опісля неї йдуть титри. Кокто не розгубився і тут, він пропонує записати голос за кадром, який і рятує фільм, зробивши фінал кращим. Здатність всіх дивувати Маре переймає від Кокто: «Мені хочеться всіх дивувати. Я прагну, щоб все було добре, і, на щастя, нікому не заздрю».

Союз тривав. Багато років вони прожили під одним дахом, але у кожного було своє власне паралельне життя з іншими.

Паралельні життя

Кокто

Кокто був коханцем і другом Раймона Радіге, Жана Дебардо і Жана Маре – кожному з яких дарував себе всього, не жалкуючи. Кокто, цей тендітний поет, був вірним другом та помічником тим, хто цього потребував. Захищав у суді письменника Жана Жене, засудженого за крадіжку. Розпочав кампанію за звільнення поета-священика Макса Жакоба і майже встигнув його врятувати – наказ про звільнення запізнився, і хворий Жакоб помер у в’язниці.

Дружба з Піаф

Кокто був другом Едіт Піаф. На його очах протікав її роман з Полем Моррісоном. Вона – пристрасна і вибухова, він – спокійний та іронічний. Гармонія вчувалася у всьому. Жан був її шлюзом, що стримував бурхливий характер Едіт, всі її скандали та витівки. Він навіть написав для неї п’єсу «Байдужий красень», щоб допомогти їй побачити себе з іншого боку. Партнером на сцені був її коханий. Та красень все одно пішов, п’єса стала популярною, її екранізували. «Монмартр на Сіні» – одна з небагатьох її ролей у кіно.

Вона співала, виходила заміж, закохувалася і розчаровувалася, він творив, життя плинуло. Незмінним лишалася лише їхня дружба.

11 жовтня 1963 року…

«Корабель пішов на дно», – вимовив Кокто, почувши по радіо про смерть Едіт Піаф. «Ця звістка не дає мені дихати». Готуючи промову, присвячену смерті Піаф, великий Кокто помер, – встигнувши написати свій прославлений гімн та вірш у прозі її памяті.

«Эдит Пиаф, подобно невидимому соловью, теперь сама станет невидимой. Нам останется от нее только взгляд, ее бледные руки, этот высокий лоб, собирающий лучи рампы, и голос. Голос, который заполняет все вокруг и летит все выше и выше, постепенно оттесняя певицу, увеличиваясь подобно тому, как росла ее тень на стене, и, наконец, величаво воцарясь на месте, где стояла маленькая робкая женщина. Душа улицы проникает во все поры города. Это уже поет не мадам Пиаф, а моросит дождь, жалуется ветер, и лунный свет стелется по мостовой...»

11 жовтня 1963 року в один день померли відома французька співачка Едіт Піаф та великий кінорежисер, художник, поет Жан Кокто. Йому було 74, а їй лише 48...

Маре

Знімався у Юнебеля. У 1960-х всиновив хлопчика-цигана Сержа, всіляко намагаючись влаштувати його життя. Та всі інтереси Сержа зводилися до одного – жінок. Розгніваний Маре говорив: «Цигани – ліниві аристократи». З кожним роком вони з сином віддалялися… але Жан Кокто, який часто хворів у той час, лишався незмінною частиною його життя. Смерть Кокто стає болісним потрясінням для Маре.

Післямова

Після смерті Кокто Маре стає самітником. Продовжує грати у театрі, але віддає перевагу скульптурі та малюнку. Створює «Людину, що проходила крізь стіни» як спогад про Кокто. В кіно повертається через два роки. Знімається у трьох серіях «Фантомаса», та кіно більше не приносить жаданої втіхи. Кокто залишив його в 1963, більше 30 років Маре провів без нього… Поставив п’єсу «Цар Едіп» за його сценарієм. Читав вірші зі сцени. Написав книжку-спогад «Незбагненний Кокто», вкотре намагаючись осягнути неосяжний світ Жана. 1995 року зіграв із Бельмондо, 1996 – у Бертолуччі в «Вислизаючій красі».

Помер 1998. Його серце розірвалося. Буквально. Внутрішня п’єса дійшла апогею. Завісу було опущено.

«Меня смущает твое одеяние академика. Мне хотелось, чтобы на тебе был белый купальный халат, покрытый пеплом, халат, который я так любил. Обнаженная шпага кажется неуместной рядом с тобой, хотя это – шпага мира. Но твои руки созданы не для нее. Они созданы для любви и дружбы. Они изваяны из нежности и великодушия, простоты и изящества. Руки добросовестного рабочего, гениального ремесленника. Гибкие, ловкие, таинственные, непостижимые и чистые. Руки художника, скульптора, короля. Руки поэта и доброго гения. Они прикоснулись ко мне в 1937 году, и я заново родился. Родился в лучезарном мире, полном добра и любви.

И сейчас твое лицо освещено добротой...

Жан, я люблю тебя.

В моей комнате два твоих бронзовых в натуральную величину бюста. Первый сделал в самом начале нашей дружбы Апель Феноза. Второй – накануне дня, когда ты ушел, – Арно Брекер. Круг еще раз замкнулся, и так страшно... Может быть, это последний знак судьбы.

Жан, я люблю тебя.

Ты сказал в «Завещании Орфея»: «Сделайте вид, что вы плачете, друзья мои, потому что поэт только делает вид, что он мертв».

Жан, я не плачу. Я засну. Я засну, глядя на тебя, и умру, потому что с этих пор буду лишь делать вид, что живу». 

Коли, бува, завітаєте до Парижу, не забудьте відвідати площу Марселя Еме, спинитися біля «Людини, що проходить крізь стіни». Тоді згадайте про них… і передайте їм мої вітання.