«Вікна застиглого часу» Юрія Винничука: магічний реалізм по-українськи
Разом із новим виданням книги Юрій Винничук вже втретє запрошує читачів поринути у світ дитинства, у світ дивовижних пригод, магічних істот та сімейного затишку. Вперше оповідання із циклу «Вікна застиглого часу» вийшли друком у 2000 році англійською мовою, як збірка вибраних творів, у 2001 було україномовне видання. Останнє перевидання складається із трьох циклів оповідань та повісті-каруселі.
«Вікна застиглого часу» - це магічний реалізм по-українськи, замішаний на легендах, фольклорі, романтиці спогадів, приправлений справжнім балаком, яким вміє писати лише Юрій Винничук. Легка і барвиста українська мова плюс використання етнічної галицької моделі спілкування - ось рецепт авторського стилю по-винничуківськи.
Події книги розгортаються у невеликому Станіславі другої половини минулого століття. Короткі оповідання і новели з життя різних людей створюють єдине полотно, хоч і не надто епічне, проте гармонійне і цілісне. Світ уяви поєднав правду і вигадку, щоби по-дитячому просто витлумачити все складне і незрозуміле. Герой не соромиться ділитись із читачами своєю безпосередністю і дитячою наївністю, знайомить з родиною та її загадками.
Особливе місце серед героїв належить теті Амалії, якій присвячений однойменний розділ. Вона живе у будинку із манекенами, пече перекладанець із небесною голубінню, співом пташок та снами дерев, має килим із дивовижним садом, який змінюється відповідно до пір року і пахне п’янко квітами, медом і росою. У нього можна потрапити, якщо дуже захотіти, але можна і залишитись назавжди. Весь її будинок чарівний. На горищі живуть різні жуки, що лише прикидаються засушеними, а насправді тільки й чекають ночі, аби налякати хлопця. На креденсі «порцелянові герцоги сідлають порцелянових коней», щоб перемогти кота, чи то тигрицю, аби панна герцогиня скупалась у молочнім озері. А от манекени залишились по покійному чоловікові. Вони живуть власним життям, завжди із задоволенням складаючи товариство милій теті, яка вдягає їх, пригощає гороховою зупою і посвячує у всі свої таємниці.
«Станіславські оповідки» потрапляють читачеві одразу в саме серце своєю правдивістю і сліпою наївністю. Автор показує справжню природу людей, що втратили відчуття добра і зла, згубились десь перед дверима власного будинку, якими відгородились від ближніх, що потребують допомоги. Порядки і правила, відповідно до яких живуть мешканці міста, закрили їм очі на розуміння добра і людяності. А на гонор і жорстокість захворіли навіть діти. Проте зовсім поруч живуть інші люди, які наперекір радянській системі вимальовують «Слава Україні» на стінах держустанов, не боячись ані системи, ані її гвинтиків. Добро і зло у людському розумінні помінялось місцями: турбота про власний спокій перетворюється на жорстоке споглядання людської біди, або навіть на вбивство, безпечність і простота сприймається як зухвалість, бо зухвалість стала нормою, водночас, державний злочин насправді виявляється відстоюванням власних ідеалів, та національної ідеї… От тільки одна особливість - людське зло у Винничука безлике… І його завжди може побороти звичайна усмішка, добре серце і...любов.
На фоні такого містечка автор вимальовує свою родину - дружну і люблячу, де мир і спокій порушують хіба дитячі витівки. То герой пробирається у будинок старої чаклунки, аби навчитись розуміти мову тварин, то цупить улюблені різдвяні смаколики з-під замка, то вдається до хитромудрих комбінацій, щоби приховати свою нестримність. Постійним супутником героя є його бабуся, не менш загадкова особа, ніж тета Амалія. Вона вміє і лікувальні настоянки зробити, і замовляння знає, але коли треба, то здужає попрацювати тріпачкою, віником, різкою чи ременем, аби поділитись мудрістю із коханим внучком. Дитячі збитки - мудрому наука!
Своє місце у яскравому та кольоровому світі дитинства неодмінно зайняли і сусіди. А як же без них. Повість-карусель «Королевич-Машкара», що завершує збірку, саме про сусідів: розумних… і не дуже, добрих… і не дуже, сусідських… і не дуже. Усі вони живуть поруч із казковим королівством, от тільки не знають, що заходити треба не з пустиря-сміттеєзвалища, а через дупло дерева. Знову сміттярка, як і в «Мальві Ланді», постає загадковим місцем, але це зовсім інший світ. Тут мешкають коти-міністри і круки-принци. Чи то справді всі великі сміттярки мають якусь магічну силу, чи то ця сила в тому, що їх так багато?
«Королевич-Машкара» - повість про любов і жертовність, про слабку волю сильної людини і велике добро слабкої, про війну світову і війну із самим собою; це магічні спогади про правдиві події, легенди, у які перетворюється життя людей, щоб, як у античному театрі, приховати жах, який був лише оманою справжнього життя; це дивовижні виміри одного містечка, у якому добра бабця може виявитись злою відьмою - Бузиновою пані (про неї вже були оповідки у «Легендах Львова»), а крук, від погляду якого треба виливати переляк, - принцем магічного королівства. І навіть якщо читачеві видадуться описи автора манівцями основного сюжету повісті, то просто пам’ятайте, що це ще й карусель життя міста. На ній добре кататись, поринувши у власні спогади, де неодмінно знайдеться якийсь вільний від Бога Мицьо, дрібний злодій Дзюньо чи пан Суслик, якого вдвічі більша жінка на плечі несе додому після чергового зайвого «пива». Несподівана розв’язка виявляється водночас моментом найбільшого напруження, бо любов перемагає все, якщо лиш вчасно зняти чари поцілунком. А інакше - будьте обережні, коли зриватимете кущик кропу.
