Володимир Іванов: «Ахілл і зараз живе на Зміїному»

Стиль Володимира Іванова можна назвати «техно-еллінізмом». Його скульптури, зварені з листкової сталі, захоплюють емоційністю і якоюсь нетутешньою силою - можливо, через те, що в своїх роботах він здебільшого вдається до міфологічних сюжетів, що накопичували свою енергію протягом століть. Про Ахілла, що мешкає на Зміїному, десятиріччя гламуру, коней живих, хтонічних і сталевих, «променисту» техніку зварювання та багато іншого  поговорили з «батьком Пегаса».

Коли знайомишся із Вашими роботами, після того, як проходить перший захват, вдруге і втретє переглядаючи скульптури, помічаєш певні закономірності, «ключові точки» – грецька міфологія, коні і метал. Поговоримо спочатку про них.
Коні зустрічаються у Ваших роботах чи не частіше, ніж люди. Чому так? Що для Вас було було раніше – коні чи мистецтво?

Спочатку були коні. Точніше кінь, точніше лоша, і все це було влітку 1961-го року на хуторі Видумка Житомирської області, коли мене, чотирирічного міського малюка, вперше відправили до села. Я досі добре пам’ятаю цю зустріч із золотавим лошам, мене тоді навіть посадили на нього верхи. Мама каже, що потім, коли восени повернувся додому, - я почав ліпити. Тобто це було вирішальне враження, яке дало імпульс у мистецькому напрямку.  Воно відіграло роль такого собі «чарівного пєндєля».

Помітьте, деякі люди обожнюють кішок, деякі вибирають собак у друзі, хтось у захваті від сили й незалежності вовків, хтось – від грації коней... А Ви вірите в якісь зв’язки між людьми і тваринами, що ми їх самі не до кінця усвідомлюємо?

Характер стосунків з природою взагалі і з тваринами зокрема справді дуже диференційований. Стосунки із кішкою мають один характер, із собакою інший, а з конем, звичайно, абсолютно окремий. Адже не випадково кінь був у давньому світі хтонічним символом, істотою, повязаною, із питаннями життя і смерті. А в «земному аспекті» першопочатковим був бойовий симбіоз коня й людини, вже значно пізніше конів почали залучати до господарства. Такий рівень відповідальності, ризику в їхньому партнерстві задав і дуже високий рівень стосунків – без будь-яких сентиментів, жартів чи млявості. І від коня, і від людини залежали взаємно їхні життя і смерть. Це й зумовило дуже високий рівень відданості, шляхетності стосунків.
Для того, що я роблю, це також дуже промовистий момент. Чорний і білий метал - це життя і смерть, інь-янь, світло-темрява, і так само високий рівень точності, принциповості. Іноді я роблю й веселі речі – такі, як Пегасик, але зазвичай контраст чорного і білого задає певний рівень драматизму.

Тому Ви звертаєтесь до коней, і, зокрема, тому, можливо, - й до еллінської культури, яка вже знала чітке розділення між трагедією і комедією, але не знала іронії, стьобу, півтонів і не намагалась уникнути пафосу?

Пафос був надзвичайно важливою рушійною силою. Елемент екстатичний, елемент катарсису - це те, без чого неможливе справді впливове і драйвове мистецтво.
Але й наївне, безпосереднє у мистецтві теж має свої переваги. Такий підхід уособлює мій Пегасик. Він найбільше чіпляє людей якраз тим, що кожен, хто до нього підходить - щонайменше згадує дитинство, або й краще – знову відчуває себе дитиною, починає гратися з ним. Іван Малкович у своїй зворушливий присвяті відзначив дуже важливу «фішку» Пегасика: його медитативний рух інспірує творчість. Це справді було в задумі - щось на зразок мантр чи тибетських молитовних барабанів, які крутять, звертаючись до вищих сил. Приємно, що ідея зреалізувалась і є зрозумілою не тільки для мене, але й для зацікавленого глядача. Пегасик нагадує про «дитинство людства», яке було не просто «мультиковим» дитинством, а часом, коли нам були зрозуміліші найважливіші речі.
Але (при всій позитивності мого Пегасика)  надто «розслаблятися», все ж, не варто. Нагадаю, що Пегас за класифікацією  давньогрецького магічного світу відноситься до реєстру «чудовиськ»! Він є плодом зв'язку Медузи Ґорґони та Посейдона, утворився з крові загиблої матері, та й сам надалі згубив не одне людське життя - от вам ще один зразок того, як нерозривно поєднуються у міфах Життя й Смерть, Чорне й Біле, Світ і Темрява. Не варто забувати - в античному світосприйнятті життя та смерть завжди крокують поряд!

Історія культури знає два основних різновиди ставлення до давньогрецького «дитинства людства»: прагнення повернутись до того наївного стану і намагання «вписати» його у сучасний контекст. Ви, вочевидь, вибрали другий, більш плідний шлях. Що для вас найважливіше в еллінській культурі, які її елементи Ви в першу чергу намагаєтесь актуалізувати у своїй творчості?

Еллінський світ, грецька міфологія – це всесвітнє есперанто. Мені не треба пояснювати ні китайцю, ані «нєгру прєклонних годов», хто такий Зевс, Ахіллес, навіть Буцефал. Дякуючи, зокрема, останнім досягненням кінематографу. Тепер, коли починаєш говорити про Ахіллеса, всі кажуть: «А, ну да, ето же Бред Пітт!» Отже, я позбавлений будь-якої потреби в перекладі того, що я роблю. 

З іншого боку, дуже цікавий протилежний процес - локалізація сюжетів. Від глобального, вселюдського – до того, що особливо цікаво нам «тут і зараз». Саме звідси  усі мої українські сюжети: Ахілліада з Тендрівською косою, островом Зміїний, роботи, пов’язані зі Скіфією. Такий, по суті, зворотній процес, від глобального до локального, цікавий через свою зрозумілість і моїм глядачам-поціновувачам. Локалізація додає інтерактиву. Це якщо говорити в прагматичному сенсі.  А «в масштабах вічності» - то, на моє переконання, ми нічого не відкрили нового порівняно із греками у питаннях життя і смерті. Вони змогли яскраво продемонструвати всі  принципові відповіді, і значно більшою мірою є вічно живі, ніж Ленін. На моє відчуття і переконання, Ахілл і зараз живе на Зміїному, він завжди там присутній, а ми там -  тільки орендарі.

Ваші скульптури неймовірним чином поєднують легкість, динаміку і міць. Розкажіть, як ви прийшли до цієї техніки.

Те що не важкі, ви переконались, правда?

Так, але я мала на увазі в першу чергу візуальну легкісь. Вона наче рухомі, леткі...

Але вони й фізично легкі, чи не так? Хоч це і сталь. Сама назва творчого методу, «електро-гефест», все й пояснює. Вулканічна, термічна полум’яна енергія, яка застигає потім в такому стрімкому матеріалі, як метал. Саме цей матеріал дозволяє робити напрочуд прозорі й ажурні конструкції.

Я завжди згадую Євгена Оскаровича Патона, винахідника багатьох сучасних елементів електрозварювання. Він казав: «Уникайте зварювання, де це тільки можливо». Якщо широко трактувати цю парадоксальну пораду – «використовуйте будь-яку технологію тільки там, де вона абсолютно необхідна, тільки у властивих для неї ситуаціях», тоді й буде успіх. Чим мені цікаве зварювання – ним можна зробити те, що жодною іншою технологією не заміниш. Коли я роблю візуально нібито монолітну частину композиції, я потім навмисно її просвердлюю, додаю ажур. Цим ажуром нагадую про прозорість, про те, що фігура має зовнішню і внутрішню поверхню – щоб було видно, що я не імітую лиття. Технологія має бути адекватною естетичному завданню, яке ставиться, а естетика має ставити відповідні завдання технології. Вони мають пасувати одна до одної. Зварювання - така промениста, яскрава технологія! Її емоційність має залишатися в скульптурі.

Не певен, що я вже знайшов абсолютно ідеальний баланс, але головним було саме намагання гармонізувати співіснування технологічності й міфологічної глибини. Я би назвав цей метод «техно-еллінізм». В еллінській культурі цікаві вічні теми, цінність яких випробувана, які не втратили актуальність і досі, а технічними, технологічними елементами я тільки відтіняю, підкреслюю вічність елліністичних цінностей.

Ваші роботи побували в Америці, подорожували Західною Європою – Ви мали виставки у Швейцарії та Німеччині, кілька виставок в Україні, зокрема, на прикордонному острові Зміїному. Чи однаково на них реагують у різних країнах? Що найбільше приваблює глядачів, є якісь національні особливості?

Дякую за питання - я якось раніш не замислювався над таким «етнічним маркетингом».

Реагують по-різному, найбільш емоційно - американці, у них вироблений так званий «вау-ефект». Німці, англійці, ірландці... Тут, мабуть, «точка дотику» - коні. Бо це - нації, в житті яких кінь, кінний спорт посідають сьогодні надзвичайно важливе місце. За традицією, англійський джентльмен має не приховувати емоції тільки під час спілкування... з конем. Уявіть собі: індустрія кінного спорту в Німеччині за обігом коштів посідає друге місце після футболу! Більше, ніж Формула-1, гольф чи бокс! При тому, що масовість цих видів спорту не порівняти. Можливо, що німцям близький певною мірою пафос, «похмурий романтизм» деяких моїх робіт. Так чи інакше, але найбільші масштабні, «драйвові» роботи, як то «Квадриґа», «Жана д'Арк», «Бик» та «Буцефал» знайшли власників саме в Німеччині. Цінують у Німеччіні також і ретельність виконаня, технологічність.

Ірландцям близька магічна складова скульптур. Найбільша приватна збірка моїх робіт - у маєтку письменниці-фантастки Ен МакКефрі під Дубліном.

Американці поважають потугу, міць. Тому набільше захоплення в них викликав «Мінотавр». Але купували скоріше загадкове, чарівне, шляхетне: «Єдинорога», «Дракона», останнім часом - «Дитинство Пегаса». А власником «Мінотавра» в Америці став... легендарний хокеїст В'ячеслав Фєтісов. До речі, всі інші придбання росіян - майже виключно коні. Причому скульптури не на міфологічні, а на спортивні сюжети, як от «Олімпійська тріада». Не дивно - всі три найвідоміші кінно-спортивні центри Москви - «Прадар», «Отрада» і «Новый век» - вже бачили мої виставки у 2007-2008 роках.

Це щодо країн, де вже відбувались мої виставки. А от виставка в Палаці Націй ООН стала в цьому сенсі сюрпризом:  найбільш палкі відгуки залишились від іспаномовних глядачів. Схоже, що іспанці сприймають мою творчість «комплексно» – вони добре відчувають й естетику, і стилістику, і емоційну зарядженість скульптур та і моїх «полум'яних» технологій. Вони, безумовно, мають рацію: вплив естетики Пікассо, близкість із такими іспанськими скульпторами, як Пабло Ґонзалес чи Ґарґало мені годі заперечувати.

В Іспаніїї я був, мої виставки - ні. Одже подальші виставки у «Spanish World» мають потрапити до планів.
Про швейцарців сказати важко: женевська виставка відбулась у штаб-квартирі ООН, де місцевого населення буває небагато. Тобто швейцарці для мене все ще залишаються певною мірою загадкою.

Ви є членом Мистецької Асоціації Ірландії та Спілки Скульпторів Ірландії. Епос цієї країни, її міфологія – теж одна з основ європейської цивілізації, погодьтесь! Що Вас прив’язує до Ірландії?

Колись мене про це ж питала Оксана Забужко: «Ну що ти такого знайшов у цій Ірландії?» Вона на той час там ще не була, тільки збиралась, і цікавість її тим більше зрозуміла, враховуючи непропорційно великий внесок Ірландії, зокрема, в сучасну літературу – при тому, що вона має менше 5 млн. населення - п'ять нобелівських лауреатів! Тоді я відповів так: «Розумієш, Ірландія має виразний, але важко пояснюваний раціонально магнетизм. Це як Палестина, тільки навпаки». Ну знайдіть раціональне пояснення, чим притягує людей Палестина? Нафти нема, нічого нема - тільки внутрішній магнетизм. На цей час, взнавши Ірландію ще краще, я притримуюсь тієї ж думки. Ірландія обернена до Палестини і в географічному положенні: Палестина від нас це південний схід, Ірландія – крайній північний захід Європи, відповідно зовсім відмінний клімат... Ці країни протилежні будь у чому, крім невимовного драйву і притягання. Це магічна країна абсолютно невимовної краси. На мою творчість естетика Ірландії зокрема чи кельтської культури загалом не вплинула прямо, бо еллінізм все таки значно ближчий. Даниною кельтським легендам можна вважати тільки моїх «Єдинорога» та «Дракона». В Ірландії імпонує, скоріше, емоційний драйв і ставлення до магічного світу, як до паралельної реальності.

Ви завжди обираєте для втілення яскраві епізоди, здатні наповнити змістом Ваші роботи. Чим саме ці сюжети привернули Вашу увагу?

Скульптурі взагалі властиво обирати «ключові», кульмінаційні епізоди.
Ахіллесівський цикл почався з диптиха «Ахіллес з Іфігенією», з якого ви зараз бачите «Ахіллодромос», «Біг Ахіллеса». Він мене зачепив тим, що присутній в наших землях і водах такою графічно красивою формою, як Тендрівська коса. Якщо ви подивитесь на мапі, то побачите - силует Тендрівської коси надзвичайно виразний. За грецькою міфологією вона утворилася, коли Ахіллес намагався наздогнати Іфігенію, яку Артеміда несла до Тавриди, й оббіг навколо всього Чорного моря залишивши біля наших берегів Ахіллодромос (так греки називали Тендрівську косу). Ольвеополіти, які на той момент володіли цією місцевістю, проводили на Тендрівській косі «Ахіллеї» - місцеву Олімпіаду, присвячену Ахіллу. Ахілл був надзвичайно важливою постаттю для всього Причорномор’я. Грецька діаспора вважала його володарем, владикою моря,  давньогрецькою - «Ахіллесом Понтархом».  Мене дивує, як ми не вміємо цього цінувати - починаючи зі школи і до військово-патріотичного виховання у наших збройних силах. Адже найбільший воїн давнього світу є і нашим героєм. Чого нам обрубувати свою воєнну історію добою козаччини, чи навіть скіфами?

Другий сюжет циклу географічно не дотичний до України - про загибель Ахілла. Ось, ви його бачите - «Стріла Паріса». Третім має стати сюжет, пов’язаний безпосередньо зі Зміїним, який власне і зветься «Дар Посейдона» - бо даром Посейдона спочатку Ахіллу, а через нього і людям, якраз і був острів Левка, Острів блаженних, тобто Зміїний, який був створений Посейдоном на прохання Фетіди.

«Геракл. Скіфський похід» - це той з дванадцяти подвигів Геракла, що пов'язаний з Україною, у давньогрецькі часи - Скіфією. Коней герой повернув до Греції, а після себе залишив трьох синів, ставши прабатьком скіфів.

«Амазонка» пов'язана із нашими землями безпосередньо. По-перше прототипами войовничих дів вважаються степові вершниці-сарматки, по-друге, є характерний епізод, коли амазонки невдало спробували відвоювати острів Левка-Зміїний у Ахіллеса.

Ви кажете про виховну функцію актуалізації давньогрецького контексту в українській історії. Але Ваші сюжети – всуціль войовничі. Невже це те, що, на Вашу думку, потрібно сучасному, й без того надміру жорстокому, суспільству?

Так, мої роботи виглядають певною мірою мілітарно. Зрештою, чоловікам властива «гра в солдатики». Як на мене, то мистецтво (тим більше - мистецтво скульптури) не має завданням «прикрашати» наше життя, додавати йому гламуру. Для цього існують різноманітні «фешн»-засоби. Я справді певен, що ми всі, а найперше - митці, весь час знаходимось у стані битви. Головний супротивник - це Час, Минучість, все легкоплинне, випадкове, несуттєве... Хтось це усвідомолює більше, хтось - менше. Скульптор має усвідомлювати завжди. Коли Мікеланджело закидали, що його Джуліано Медичі не схожий на реальний прототип, скульптор спокійно відповів: «Хто це помітить через п'ять сторіч?» Тому я, наприклад, певен: хто-хто, а Ахіллес стовідсотково перебуває на Зміїному. Зараз і завжди. Виходячі з цього й намагаюсь діяти. Якщо мої роботи ще й здатні мобілізовувати глядачів - тоді вони не даремно зроблені! Ми всі стомились від десятиріччя ґламуру, отож природній потяг до сильних та щирих почуттів зростатиме.

Ваша виставка «Дар Посейдона» на острові Зміїному мала широкий розголос. Як Ви зі своїми «сталевими героями» потрапили на цей закритий острів?

Рішення про виставку було прийнято на Великому скульптурному салоні, де Віктор Ющенко відвідав мою експозицію. В цьому був і плюс, і мінус. Плюс в тому, що рішення було прийняте прямо на місці оперативно і остаточно. Наказ про виставку Президент одразу віддав Миколі Литвину, голові прикордонної служби України. За годину в експозиції вже був Литвин, а за три дні ми з ним разом летіли до Зміїного - і все закрутилося. Надалі прикордонники спрацювали чітко. А коли ми вже від'їздили через Одесу на Вилково, почалися тривожні телефонні дзвінки, з яких з’ясувалося, що наказ Президента по прикордонній вертикалі пройшов, а по Президенській – ні. Тож охорона, служба протоколу, прес-служба нічого не знали про виставку, і мене, відповідно, в їхніх страшенно відповідальних списках не було. На своєму рівні прес-служба прикордонників зі службою президента це питання вирішити не змогли. І коли ми рано вранці припливли до Зміїного прикордонним теплоходом, сек’юріті півтори години протримало мене із моїм залізяччям на причалі. Аж до того моменту, поки голова прикордонної служби особисто не пояснив ситуацію керівнику служби протоколу президента, що це був безпосередній наказ йому особисто від Ющенка. За кілька годин ми зусиллями прикордонників все підняли нагору і зробили виставку, на яку й прибула «вся президентська рать». Ющенко, Єхануров, Богатирьова, Литвин, голова Одеської обласної адміністрації - всі були захоплені й щасливі, казали, що «Іванов робить надзвичайної державної важності справу». Тільки тоді я нарешті побачив страшенне полегшення на обличчях сек’юріті – вони збагнули, що «їм за мене нічого не буде».
Проект «Дар Посейдона» не закінчений, відбулися дві важливих виставки – одна на Зміїному, друга в Палаті націй ООН в Женеві.  Логічне завершення  проекту буде найближчим часом у столиці*.

Ваш сайт www.elGephest.com дає вичерпну інформацію про Вашу творчість, навіть із неймовірно цікавим «майстер-класом» з техніки зварюваної скульптури! Ви ставитесь до сайту прагматично, як до ще одного шляху поширення інформації, чи це для Вас - ще один мистецький проект?

Різноманітний «хай-тек» цікавив мене завжди... Тому і така річ, як мистецтво веб-дизайну, не могла лишити байдужим. elGephest.com - це вже другий мій сайт з 2007-го року. Розповідати чи пояснювати структуру, наповнення сайту - те, що варто просто подивитись, - немає, як на мене, жодного сенсу. Тому трохи про те, які завдання ставились.

Є такий принцип: «Художник має не розповідати, а демонструвати». По-перше - сайт мав наочно відбивати те, що і як саме я роблю, бути максимально візуальним. По-друге - важливо, щоб я сам міг наповнювати його контентом, щоб кожному відвідувачу було зрозуміло: «Що було? Що буде? На чому серце заспокоїться?» По-третє - сайт має жити й змінюватись разом зі мною. Щоб на часом дуже недоречне запитання «Як справи?» міг відповісти не я, а www.elGephest.com. При виконанні цих умов окремо перейматися «індивідуалізацією» вже нема потреби: якщо ваш веб-сайт адекватний «предмету» - він ніколи не буде схожий на тисячі інших. Точніше, тут якраз і постає «страшне» питання: а чи є цікавим сам автор? Відкрию секрет - www.elGehest.com існує трохи більше року, але робота над ним не припиняється і досі.

_________________________________

* «Логічне завершення  проекту» відбудеться вже зовсім скоро - виставка «Дар Посейдона» відкриється 28 березня у галереї «Коло Заспи», до того ж Сумно?Ком виступить її інформаційним партнером. Деталі - в афіші.