Всі грані літератури і всі куточки України за один день
Ну здавалося б, на що можна дивитися в бібліотеці?
Будучи студентами вже чотири роки, ми були щиро впевнені, що всі без винятку бібліотеки схожі одна на одну. Це було до того, коли перед нами відкрилися двері в Національну бібліотеку України імені Володимира Вернадського. Та про це ми ще не знали. Тому такого роду екскурсію сприйняли дещо скептично. Що можна побачити в бібліотеці крім книг?…
Виїжджаючи з Луцька, ми просто раділи тому, що кудись їдемо. А там – як вийде.
Кілька годин подорожі – і ми уже в Києві. Людні вулиці, нескінченні потоки автомобілів. Нам вже почало видаватися, що по столиці ми змушені будемо їхати набагато довше, ніж до неї. Та ось автобус, маневруючи а потоці автомобілів, нарешті починає гальмувати. Всі, надто задоволені тим, що можна розім’ятися після кількагодинної поїздки, навіть не звертають уваги, що за споруда перед нами.
За якусь мить ми зрозуміли, що цю багатоповерхову будівлю напевно не вдасться порівняти із жодною із знайомих нам бібліотек. Та набагато більшим було наше здивування, коли ми потрапили в середину. Хол має в висоту напевно три поверхи. На стелі неймовірна за масштабами і задумом картина. Глядачам відкривається шлях до знань, який пройшли сотні поколінь: там і небесні сфери, і земні, люди і герої, легендарні особистості… Це наче така собі передмова до мільйонних фондів бібліотеки.
Намагаючись розглянути і сфотографувати кожну деталь ми ледь не пропустили, коли довелося йти в інший зал – на екскурсію. Тут то все мало б вже бути звичайно – по-бібліотечному. Але ми потрапили в зал із... співаючими картинами. Виявилося, що буває навіть таке. Це хобі вченого-кібернетика, який любить живопис. От він і вирішив «оживити» свої картини. Ми розглядалися і дивувалися все більше. Ніхто, напевно, вже навіть і не сподівався на звичайну екскурсію. І, чи не вперше за відвідини бібліотеки, ми не помилися. Екскурсія майже повністю пройшла на зручних диванчиках в цьому ж таки залі із співаючими картинами перед екраном телевізора.
Нашим екскурсоводом була співробітниця бібліотеки. Вона розповіла нам історію створення бібліотеки, основні моменти в її функціонуванні, поділилася інформацією про заслуги та надбання бібліотеки. Як виявилося, фонди її складають 15 мільйонів одиниць зберігання. Серед них не лише книги, а й фотоматеріали, аудіо та відео, карти та багато іншого. Бібліотека має три корпуси, основний масив зберігається в головному корпусі – саме там де ми побували. Говорячи про основний масив мається на увазі майже 13 мільйонів одиниць зберігання. Для користувачів відкриті лише два поверхи – картотеки та читальні зали. Інші двадцять сім поверхів призначені для зберігання книг. Потім ми переглянули фільм про найцінніші «одиниці зберігання» в фондах бібліотеки. Це стародруки. Вони зберігаються в іншому корпусі. Як виявилося, бібліотека Вернадського є власником книги, яка існує в світі лише в двох примірниках! Це Аристотилева «Історія тварин» 1476 року.
Потім під пильним наглядом і керівництвом екскурсовода ми пройшлися залами бібліотеки. Як виявилося, тут діє неймовірно чітка система руху не лише книг, а й користувачів. Також читачам доступні комп’ютери, Інтернет. Зали облаштовані не лише зручно, а й естетично гарно.
Потім ми відвідали Фонд Президентів України. В залі зберігається інформація про діяльність Президентів, про інститут Президентства в Україні та світ, а також подарунки Президентам. Колеція неймовірно різноманітна і багата – до неї належать сувеніри від простих громадян і до президентів та урядів інших країн.
Наше знайомство із бібліотекою завершилося відвіданням їдальні. По тому ми подякували за чудову екскурсію і знову рушили в дорогу.
Все ж, вирішили ми, будучи вже в автобусі, в бібліотеках таки є на що подивитися крім підручників…
Пішки по всій Україні…
Щойно ми зручно розташувалися і вже вирішили, що перед нами довга дорога, як автобус знову загальмував. І на цей раз ми перш за все роззирнулися. Ми потрапили в с. Пирогово.
Після очікування вхідних квитків і екскурсовода ми потрапили на територію… Ні, так якось не вдасться передати суть того, що відбулося. Пройшовши ворота на територію музею ми якось непомітно для себе пройшли часовий портал. По ту сторону розкидалися поля, ліси і села. Обабіч дороги стоять вітряки. А дорога ґрунтова… По ній і почалася наша екскурсія минулим. Та не просто минулим, а всією Україною! І хто не вірить, що Україну можна пройти за три години від Середнього Подніпров’я через Слобожанщину, Полісся, Волинь, Поділля, Полтавщину аж до Карпат просто не був в Пирогово.
Спершу це все видавалося якимось дивним. Наче і музей – а ніяких картин, вітрин. Все «в натуральну величину» і в природному стані. Вразило те, що церкви діючі.
В кожен будинок хотілося зазирнути, сфотографувати.
Дивлячись на маленький клаптик світу відірваний від сучасності здавалося, що час тут просто завмер якоїсь миті. Наче спеціально для того, щоб туристи змогли полюбуватися.
Експозиція в музеї побудована з неймовірною ретельністю і достовірністю. Облаштування будинків, будівельні мета ріали, господарське начиння, речі, печі – буквально кожна деталь передає дух свого регіону і епохи.
Екскурсовод якнайповніше намагалася розповісти нам не лише про кожен будинок, а й речі у ньому, їх призначення. Розповідала, як будували, з чого.
Нам вдалося почути гру на бандурі, дізнатися про символи на писанках і побувати на службі в храмі, збудованому в кінці ХVII ст.
Під кінець екскурсії почало здаватися, що це не музей з іншого часу, а ми. Серед природи і старовини, відгороджені лісом і власними враженнями від цивілізації ми відчули себе гостями з майбутнього у цій реальності. Цікаво, а як себе відчувають люди, які пропрацювали тут багато років?
***
Не кожного дня вдається вранці побачити як в окремій установі будують майбутнє, а пообіді прогулятися всією Україною з ХVII до ХХ століття… Тож повернулись у своє звичне ХХІ ми вже добряче стомлені, але неймовірно задоволені подорожжю.
2012-13-06
