Життя по-сусідськи

Проживши все життя в місті, я не маю досвіду того сільського «сусідства», де все про всіх знають, і все на виду. Кажуть, там так. Дружать сусіди, чи воюють, то вже інше, але в селі, начебто, не сховаєшся.

Живучи в мегаполісі, у великому будинку в ритмі сучасного життя зтикаєшся з сусідами хіба що в ліфті чи з приводу несподіванки у вигляді мокрих плям на стелі (чи сусіди тебе згадають з подібного приводу). Звісно, є такі, про яких не забудеш, бо їхні звукові спецефекти не дають спокою ні вдень, ні вночі – то молодь доконує голосною музикою, то компанія алкашів з’ясовує стосунки, а то просто нагорі росте дитинка чи кілька, і верещать вони та гамселять п’ятами по підлозі (твоїй стелі), що ти не можеш не відслідковувати їхніх пересувань.

Купуючи квартиру, неодмінно поцікавляться, яких сусідів має продавець. Нікому не хочеться за свої гроші купити проблему (а буває, продають саме через те, що несила вже боротися з отим сусідством). Покупці позитивно реагують на відповідь, що поруч живуть пристойні люди, літня тиха бабуся, або тверезої поведінки подружжя, чи молода пара з дітьми. Дуже втішає, якщо сусіди лікарі – життя непередбачуване...

Але загалом не має великого значення, хто там за стіною – аби не заважали та не турбували. Бо переживши за робочий день тисняву міського транспорту, різні виробничі проблеми, чергу в крамниці, знову транспорт з тісним спілкуванням із одноплемінниками, а чи тягнучку вулицями міста за кермом власної автівки, людина хоче переступити рідний поріг, замкнути за собою двері та бачити хіба що найближчих (а то й від тих відпочити з пультом перед телевізором чи з газетою у кабінці в кінці коридору).

Метушливе міське життя не дуже налаштовує на прагнення додаткових контактів з сусідами, ходіння один до одного в гості (хіба що по склянку борошна, коли вже тісто вчинене, а власного не вистачило), на спільне святкування іменин та гру в лото за круглим столом. Хоча існує думка, що хороші сусіди – кращі за поганих родичів. І з ними треба підтримувати нормальні стосунки «на випадок чого». Бо хто ж першим побачить, стоячи біля ліфту, що з-під твоїх дверей тече вода? Хто битиме на сполох, коли раптом помітить відкриті двері та зламані замки? До кого ти проситимешся пересидіти годинку, поки прийдуть твої, коли дорогою згубиш ключі, чи просто не знайдеш тої «но-шпи», як конче треба?

Але все ж таки вираз «мої сусіди – моя сім’я» – вже нечасто почуєш. Чи вже ситі люди колишніми комуналками (хоча з нового покоління мало хто це пам’ятає), чи й справді, такі втомлені від спілкування поза рідною фортецею, що мріють лишень сховатись за брамою і ні про що зовнішнє не думати. Хіба що слухняно жувати те, що пропонує «тєлік», вважаючи себе господарем ситуації, бо маєш пульт, тобто, за бажання, можеш міняти канали чи зовсім вимкнути. А що там за стіною – та хай йому грець.

Я не намагаюсь агітувати за братання поверхами чи під’їздами, штучні заходи з перезнайомлювання усіх сусідів чи примусовий вивід на суботник по благоустрою прибудинкової території. Хоча, з дитинства ще пам’ятаю ті суботники, коли батьки змітали зимове сміття, скопували невеличкі палісадники попід вікнами та садили квіти, білили дерева та бордюри тротуарів, ми допомагали, чим могли, і двір набував вигляду ошатного, святкового та затишного. А ще – ставав ріднішим. І люди зближувались. Бо спільна праця не за гроші, а для задоволення свого та своїх дітей – то таки цікавий моральний феномен.

Може, десь інакше. В Києві – хіба що окремі генетично аграрні особи знаходять попід вікнами багатоповерхівки клаптик землі два на три метри і заквітчують їх на свій смак у своє задоволення. Але – одноосібно.

Інші часи. Я не агітую за «комуністичний труд» і створення зразкових будинків силами мешканців, хоча, чому б і ні? Пам’ятаю такі таблички на під’їздах – «Будинок зразкового утримання». Зараз все оплачено квитанцією до ЖЕКу, і за нечищений сніг чи неметений під’їзд та брудні стіни швидше нарікатимуть на двірника чи прибиральниць, ніж подумають домовитись із сусідами та самим зробити собі ж краще. Може, десь інакше. Та я про великі будинки у великому місті. Звісно, не про елітні новобудови, де теж «за все заплачено», і сміття поки хіба що від євроремонтів, і де ще менше сусіди знайомі один з одним.

Всі ці міркування про відокремленість людей, які, можливо, ніч у ніч сплять на відстані одного метру, але розділені стіною між квартирами, виникли після страшної новини від моєї знайомої. В старому будинку «сталінці», де на поверсі лише чотири квартири, міліція з працівниками ЖЕКу ламала двері її сусідки. Мешканці поскаржились на поганий запах в під’їзді.

Виявилось – померла своєю смертю жінка у віці до п’ятдесяти років. Померла і лежала, аж поки... До того ж, вона не була настільки самотня, якими бувають старенькі бабусі, що вже давно втратили рідних, але до тих інколи заходить хоч соціальний працівник. Ця жінка мала сина, що жив із своїм батьком після розлучення подружжя. Дорослий син навідував матір украй рідко, та поводилась і розмовляла трохи дивно, ніде не працювала, хоча була освідченою людиною, – щось зламалося в ній. Не пиячила, не створювала незручностей галасом. Тихо існувала поруч, мов привид. За несплату за комунальні послуги їй відключили воду, здається, навіть, світло. Раз на кілька днів вона стукала ввечері у двері моєї знайомої, та давала їй п’ятилітрову пластикову пляшку води, півбатона та цукерок. Інколи стукала у двері ще однієї сусідки, самотньої бабці, але та її побоювалась, і не завжди відкривала.

Моя знайома поїхала в Карпати кататись на лижах, повернулась – сусідка не йде. День-два – немає. Спитала іншу сусідку, та не мала інформації. Знизала плечима, та й занурилась із головою в своє життя та роботу. Аж тут... міліція ламає двері...

Я не схильна моралізувати, ставити риторичні питання. Кожен міркує сам.

Інші часи. Інші ритми. Інша «прийнятна дистанція спілкування». Але, виявляється, ти можеш спати у метрі від небіжчика, через стіну, і не перейматися. Правда, і сам можеш колись боляче напоротися на оту бажану ізольованість у тисняві великого міста...