А нам буде ще цікавіше))))

Ще ось що додам.
За радянських часів, може, хто не знає, у Криму можна було і не вивчати українську мову, хоча це була територія тодішньої УРСР: був такий наказ від Міністерства освіти. Тобто батьки писали заяву, в якій ішлося, що їхнє чадо звільнене від занять із української мови та літератури, щоби, бідне, не дай Боже, не перевтомилося. І що найжахливіше – це коли до дверей директорського кабінету вишиковувалась черга батьків, які мали й українські прізвища і були українцями!!! Для мене, тоді ще дитини, це було справжнісіньким шоком. Я не розумів, чому вони обирають найлегший шлях для своїх дітей – у такий жахний спосіб: не знати рідної мови. А потім ті діти бавилися на фізкультурі, потайки курили або пили оковиту, а решта – вчили. Решта – то естонці, кримські татари, росіяни, німці, українці, але ж не всі… Не всі!!!
А тому можливості для вивчення української мови у Криму були якнайповніші і якнайкращі, і не треба тепер із цього робити передвиборчі піари, бо це ганебно, прикро і неприпустимо!!! Про це я можу свідчити у будь-якому суді. І Європейському – теж, якщо це потрібно. Бо я все те бачив на власні очі, через те пройшов сам і є свідком. Просто всі використовували ті можливості на власний розсуд.
А ще: я певний час працював у школі, викладав українську дітям, які щойно приїхали із Узбекистану. Тобто – кримським татарам. Які починали її вчити з «нуля». І НІКОЛИ МЕНІ НЕ СКАЗАЛИ, ЩО ВОНИ НЕ ХОЧУТЬ ТОГО РОБИТИ. ЧУЄТЕ, НІ-КО-ЛИ!!!
Потім, по закінченню школи, вступали до українських відділень університетів, щоби бути вчителями і викладати українську мову в Криму!!!
Ось про це пан Андрухович і не знав, бо не цікавився, як там той Крим живе, як там.
Отож – як там?
І знаєте, я колись хочу поїхати саме до Львова, а не Лемберга!!!

Нарешті нова книжечка вийшла. Мені подобається як авторка пише, а головне пише дійсно життєві історії, з реального життя

ото ще, за рибу гроші