«Записки українського самашедшего»: інструкції з прочитання

1. Основною помилкою усіх рецензентів, що намагалися прочитати цю книжку за одну ніч, щоб написати рецензію першими, була оця швидкість читання. Книжка значною мірою складається з методичної, день за днем, трансляції новинних стрічок світу у щоденникових записах.  І так чотири роки. Між тим, новин одного тижня в сучасному світі вистачить на давньоруський літопис. З огляду на те, що наші медійники надають перевагу катастрофам та скандалам, прочитання всього цього за один підхід може скласти хибне враження, що автор чорнушник і песиміст. А це всього лише відбиток інформаційного потоку, яким він був насправді. Ліна Василівна не вигадала жодного землетрусу чи цунамі, вона їх просто зафіксувала. Між тим, читати це тяглою стрічкою за один раз – дійсно зайняття для мізатропа.

Читайте уривками, як те відбувається в справжньому житті.

2. В книжки – експериментальна форма, яка просто примушує згадати блоги. Більшість рецензентів це так і сприйняли. Тю, це ж блоги, що тут оригінального? Між тим, роман починав писатися ще до появи блогів.

В цьому легко переконатися, в інтернеті всі ходи записані. Перший запис кирилічного сегменту ЖЖ датовано 1 лютого 2001 року. Перші записи роману стосуються 2000-го року. Ліна Василівна, далі Л.В., випередила події. Це можна порівняти лише з тим, як Милорад Павич примудрився написати гіпертекстовий твір ще до появи протоколу HTTP. Герой принаймні задумається про ведення блогу десь у записах 2003 року, коли і відбувся масовий перехід українського сегменту мережі до блоггінгу. Так що звиняйте, все як в житті.

3. Однак, типологічна подібність до блогових записів і є підказкою до того, як треба читати цей роман. Блоги дозволяють коментувати, тож спробуйте. Я спробував покоментувати у Фейсбуці, і ось що у мене вийшло.

• І хто б його якомога тактовніше сповістив Ліні Василівні, що 35-літні «комп'ютерники» не читають газет?
• Слухайте, це вже взагалі якісь жахи львівського метро в «Записках...» почалися. Безробітний системний програміст, якому на біржі праці пропонують перевчитися на бармена чи фрезирувальника! Безробітний програміст – то вже оксюморон, а йому ще й на фрезерувальника пропонують перевчитися! Ми дійсно з якихось різних реальн…остей, мабуть, і живемо в паралельних країнах. Добре ще хоч – не на лакувальника глобусів.
• А що, українські письменники навіть не припускають, що в нашій країні хоч комусь гарно живеться?
• Прочитав вже половину «Записок...» і так і не розібрався, чим же головний герой займається на роботі. Ну, ясно що по клаві ковбасить, але що він робить? Він весь час існує у якихось жіночих інтер'єрах: кухня, вітальня, спальня, в кращому випадку – балкон. Ні слова про роботу, ні слова про рибалку, ні слова про футбол. …На фоні цього гнівним інвективам про те, що українські чоловіки перевелись віриш особливо охоче.
• Спеціально для подружжя Чехів. На 312 сторінці нарешті в програміста з'явився блог і йому одразу ж написали «Кисакукутыскаковагорода". До цього були британські вчені, але не певен, що програміст Костенко розуміла, що це мем.
• Йес! СУХОГРУЗ! Дулю вам, СТБешники з вашим «суховантажем», сказали Ліна Василівна – сухогруз, значить так тому і бути :) Цікаво, що згаданий нею розломлений навпіл сухогруз – типу «Славутич», на одному з яких я працював, цей боян я добре пам'ятаю.
• Цікаво, що програміст весь час пише про оленів, що об'їдають троянди каліфорнійського друга під бунгало, і жодним чином не згадує про друга, коли всю Каліфорнію охоплено лісовими пожежами.
  
  Зате написав нарешті про футбол і під кінець книжки нарешті проговорився, чим саме займається: наскільки я зрозумів – гарантійний ві…дділ на Квазарі-мікро чи щось таке. Технар, а ніякий не системний програміст.
• А мені здається, що після стилізації під Гоголя скочуватися в парафрази Булгакова – дауншифтинг
• Ну і шо ви думаєте? В результаті «Записки самашедшего...» мені дуже сподобалися.

Як бачимо, більшість прискіпувань мене та інших «знавців» отримали відповідь ще на сторінках самого роману. Мабуть, якісь відгуки Л.В. в процесі написання все ж збирала.

3. Ще одною методологічною помилкою є сприйняття героя – автора записок, як реального персонажа, між тим це всього лише – ідеал мужчини, яким його бачить 70-літня авторка. Сама лише любов до тещі й картання після 150 грамів горілки  чого варті. (Так само як Забужчині Адріяни (обидва) – теж нереальні мужчини) Намагання почути в цих записках чоловічий голос – марне завдання. Зате голос Л.В. чується дуже виразно, тож слухайте, що думає про наше суспільство та, хто про нього думає в своїй добровільній екзилі. Може, зі сторони щось настільки помітніше, що ми сприймаємо це болісно.

4. Також не слід ототожнювати з тим бідолашним «програмістом»  усі гнівні інвективи й роздавання ритуальних підсрачників деяким письменникам, співакам, політикам, художникам тощо. Програмісти на це не мають ні права, ні бажання, бо див. пункт 1, що ще більшою мірою стосується не газет, а книжок. Л.В. – мабуть має. Пропоную усім, хто того підсрачника таки отримав, не ображатися, а пишатися. В дитинстві, коли ми палили "кастрік" простот посеред двору багатоповерхівки, і сусіди викликали 01, мені теж доводилося отримувати підсрачники від справжніх пожежників. Але потім ми гордо демонстрували синці одне одному ще тиждень. Ось і тут, мені здається, теж так: сама Л.В. копняка дала!

5. Загальним місцем серед відгуків тих, хто роман не дочитав є фраза: «Ліна Василівна – велика поетка, але ...»

Ця фраза – задовга, досить скоротити її до «Ліна Василіна – велика».  А від великих не треба чекати, щоб вони писали ще одну «Марусю Чурай", їм це нецікаво. Саме обрана експериментальна форма свідчить на користь того, що цитовану фразу слід скоротити до запропонованої мною довжини :)

Сподіваюся, що озброєні цими інструкціями читачі отримають задоволення від читання «Записок...», якого вони варті.