Дуже приємно, цар!
Режисер: Павло Лунгін
Актори: Олег Янковський, Петро Мамонов
Студія: Студія Павла Лунгіна
Прем'єра: 4.11.2009
Варто дві секунди подивитись відео, на якому Павло Лунгін
їсть свій йогурт в Каннах, аби негайно зрозуміти, що перед вами
пройдисвіт. Потім можна, звісно, підтвердити це доказами.
Його фільм «Таксі-блюз» – як свідоцтво відродження сучасного
російського кіна... Це свідоцтво сили американців. Якщо
росіяни хотять стати американцями, то це їх проблема.
Жан-Люк Годар «Кінематограф спротиву»
Після перегляду останньої картини Павла Лунгіна «Цар», я одразу згадав ці слова Годара. Ну, чого б здавалося запеклий французький класик так напосівся на росіянина? Може, це звичайна заздрість, бо найперший же авторський фільм режисера «Таксі-блюз» отримав у Каннах «Золоту камеру»? Але у становищі Годара заздрість — це щось абсолютно зайве: йому у 1990 році, коли сталося історичне «поїдання йогурту» Лунгіним, вже не треба було ані слави, ані визнання. Чому ж тоді? Хто б знав, що відповідь прийде аж через 19 років! Через всі ці звалища бруду, алкоголізм та, як свого часу висловилася Айседора Дункан щодо Єсеніна, «руську любов» досить прозоро проглядає у пана Лунгіна вилискуючий від самовпевненості Голівуд, де все прораховано задля успіху у глядачів, бо це ж треба продати!
«Цар» Павла Лунгіна нагадує англійський «theme park». Це слово означає «парк атракціонів, присвячений якійсь одній, часто історичній темі». Його тортури та страти схожі на комікси. Один із кінокритиків помітив, що вони нагадують «вставні концертні номери», а роздмухуване вітром лляне волосся московських бояринь могло б стати доброю рекламою шампуню, здається, що ці панни зараз дістануть із кишень мобільники та почнуть дзвонити своїм бойфрендам. Все це повинно діяти на публіку, і воно діє, але зовсім, зовсім не так, як того хотілося б Лунгіну. Ефект, м'яко кажучи, просто протилежний.
Спочатку картину повезли до Канн, сподіваючись на черговий «бліцкріґ» загадкової російської душі, але глядачі фестивалю за 20 років встигли на'їстися тим блюдом досхочу. «Царя» чемно додивилися до кінця та тихо розійшлися. Камеру на цей раз позолотили іншому. Значно гірше було в Росії: там люди прості, відкриті, дулю в кишені не тримають. На Московському кінофестивалі, де Лунгін був, до речі, головою журі, картину поставили фільмом-відкриттям. Росіяни якось підзабули заповіти Ілліча про «найважливіше з мистецтв» та прийшли на прем'єру із пивом та чіпсами. Пан Лунгін, який давно та даремно мріє стати новим Тарковським або хоча б Соловйовим, страшенно через це засмутився. «Ви що, розважальне кіно прийшли дивитися?!» – докорив він публіці та ображено покинув залу. І добре, бо вчасно: до кінця досиділо небагато. А навіщо сучасному російському кіноглядачу американський блокбастер із неприємними тортурами, натяками на кремлівську тиранію та красно
мовними філософськими відступами? Це, даруйте, як сало у шоколаді: або те, або інше — разом не смакує! Хай там університетські теоретики постмодернізму хоч скільки запевняють нас у книжках, що це — дуже вишукана страва. А Лунгін дуже добре навчився саме розважати глядача. Ну, скажіть, хіба стане далекий від простого народу режисер знімати, як картинно цілує у губи актор Янковський у ролі митрополита Пилипа свіжовідрублену голову свого друга дитинства? Цей кадр задумувався явно для того, аби поставити його на рекламний постер у ґлянсовому журналі для метросексуалів — хай нерви собі полоскочуть!
Перший, хто порушив тему жахливого російського царя у радянському кіно, був, як відомо, Сергій Ейзенштейн. Картину «Іван Грозний» йому замовив Йосип Сталін у 1943 році, ймовірно для того, аби якось виправдати перед власним народом репресії. Перша частина отримала Сталінську премію, а у другій митець так захопився втіленням замовлення, що виправдання перетворилося на викривальну сатиру. Товариші із ЦК фільм не схвалили, тож, коли його повезли на перегляд до замовника, режисер помер: чи від страху, чи від серцевого нападу. Картина Лунгіна знаходиться десь на півшляху поміж шедевром Ейзенштейна та веселою комедією Гайдая про Івана Васильовича. Погано те, що Лунгін поставив перед собою мету переплюнути першого класика. 
«Ейзенштейну довелося робити наголос на естетичні рішення та езопову мову, що були необхідні при виконанні сталінського замовлення, а мене ж більше цікавив психологічний, а не естетичний бік питання», – зізнався режисер. Але яка ж може бути взагалі психологія з Петром Мамоновим у головній ролі? Він не характерний актор, а типажний: як його не вдягни — все буде той самий патологічно-епатажний співак із гурту «Звуки Му», якого не злякалася на концерті маленька дівчинка. До того ж Мамонов зовсім не розуміє суть свого персонажа: «Я хотів зіграти просту російську людину... Цар — чесний, розумний, талановитий». Давайте нарешті визнаємо: Лунгін знімає Мамонова, бо рок-зірка (хай навіть колишня) у фільмі — це запорука касового успіху. Чому ж тоді режисер так соромиться пива із чіпсами у кінозалі? Хіба він не знав, що не можна знімати елітарне кіно і мати успіх? Про великі фільми розмовляє у сто разів більше людей, ніж їх насправді бачило. Фільми ж Лунгіна побачило стільки народу, що розмовляти про них вже немає сенсу.
Оригінал статті читайте на сайті http://kultrevansh.com/
ви написали дуже класну кіно-рецензію. і це все правильно, бо по окремості і Янкоський, і Мамонов, і навіть Лунгін, бо його "Таксі-блюз" мені таки в свій час дуже подобалось, дуже талановиті люди, але, в коктейлі цього фільму все вийшло дуже нарочито. як сказав мій улюблений російський музикант:"ми постійно даємо відповіді Голівуду, забуваючи про те, що Голівуд нас ні про що не питав" ))
Просто кожен повинен займатися своєю справою, але амбіції цього не дозволяють. Лунгін не хоче знімати про алкоголиків, а хоче про царів, Мамонов не хоче співати, а хоче грати харакетрні ролі в кіно. Один Янковський вже нічого не хоче.
Мамонов це "священна корова", його не можна доїти на аналізи, зрештою, як і Іздрика)) Вони вже не дояться і не аналізуються, все, це вже треба їсти суцільним шматком і отримувати задоволення або ж просвітлення. Ці люди повинні просто радувати нас своїми одкровеннями, адже вони вже давно на рівні гуру або ж гурів)
Іздрик – це письменник десятого сорту, який в Україні здобув визнання тому, що "перший парубок на селі". А Мамонов взагалі навіть не музикант, а щось таке – тусовщик якийсь або клоун. О! Він клоун епохи постмодерну. Священних коров не існує. Є недосвідчені прихильники.
і що ж собою являють досвіТчені прихильники? мабуть юні парубки, що встають вдосвіТа?)) Ще ніколи не зустрічалася з такою категорією людей як "досвідчені прихильники". Це щось зі штибу яйце вчене))) Ви трохи не праві, Олеже, це по молодості мабуть, бо всім розумним молодим людям часто здається, що розумніших од них не існує і що їхній досвід може перекрити досвід удвічі старших, тих, про кого вони судять. Я схильна думати, що це пройде. Іздрик насправді хороший письменник, не треба друтуватись через те, що зараз його особливо люблять, він свою любов заслужив. І те саме і про Мамонова можу сказати, дуже харизматичний, а тепер ще й по-батьківськи добрий та глибокий музикант і актор. Це цікаві і талановиті люди, які можуть чогось навчити інших. Ну, але яка користь нам усім з досвідчених прихильників? Треба було ж таке вигадати))
Тут я повністю підтримую сценариста фільму "Таксі-блюз", який коротко сформулював думку про те, що кожному подобається мистецтво свого рівня, і зробив її реплікою головного героя: "Навіщо тобі саксофон? Тобі радіо – во!"
трішки нудненька стаття... про почуття автора до фільму я й не дізнався. єдине, що зрозумів: Лунгін – пройдисвіт. звідки автор взяв, що Мамонов не розуміє "суть свого персонажа"? виходить, тільки автор статті – все розуміє. аргумент про рок-зірковість Мамонова, як запоруку касовості – свідчить про небежання хоч трішки подумати, перед тим, як написати. адже касовість (читай, прибутковість) сьогодні забезпечують глядачі вікове ядро яких це 13-22. це діти, що народилися вже тоді, коли Петро Мамонов був майже на закаті своєї музичної слави... а така деталь: "цілую у губи... ...голову свого друга дитинства". жах! як можна так неуважно продивитись фільм й писати після цього публічну рецензію. Митрополит цілує голову – свого родича Количева. Цар Іван Грозний методично вбивав всю родину Количевих, до якої належав й сам митроплит Філіп – про це теж треба було хоч трішки почитати, перед тим, як сідати за писання цьої геніяльної статті.
Про почуття автора рецензії до фільму у рецензії говорити абсолютно заборонено, до вашого відома. Хоча цю заборону дехто порушує, але й два пальця можна до розетки засунути – ніхто не проти. Мамонов не розуміє суть свого персонажа, тому що каже про Грозного, що він був чесний, а Грозний прославився саме своєю жахливою підступністю (вчіть уважно історію). Касовість у кіно забезпечує саме аудиторія від 20 до 50, а молодь дивиться всі фільми в інтернеті. Закат музичної слави не означає того, що Мамонова ніхто не слухає у записах – слухають і дуже багато, і дивляться відео, він входить у пантеон російського року.
Різниці поміж родичем та другом дитинства саме у даному випадку немає ніякої – йдеться взагалі про художній прийом, а не про родинні зв*язки.
...про "почуття автора рецензії... ...абслютно заборонено" можливо совєцька школа й висувала такі вимоги. але завдяки своїй квазісуб`єктивності кожна рецензія – це тільки почуття автора до об`єкта розмови. головне почуття автора даної статті – неприхована нелюбов до Лунгіна. нажаль. бо коли так мало почуттів – нудно: величенька стаття, а все про одне й теж: "какой мой сосєд Вася плахой чєловек". мені сто разів байдуже, яка людина Міхалков, але його стрічка "Рідня" – геніальна. тому кожен автор критичного матеріалу, пишучи про предмет розмови, насправді пише про – себе. тобто, пишучи про режисера Лунгіна, автор пише – про себе. і це правильно!! бо критика така і є. знов про "Мамонов не розуміє суть свого персонажа... ...(вчіть уважно історію)" невже пан автор впевнений, що актор, приступаючи до роботи, і не поцікавився про постать Івана Грозного, про якого мабуть й діти се знають, а тільки уважний рецензент – поцікавився і тепер все знає про російського царя? ...й наостанок: я не знав, що 15-річні підлітки, які у переважній більшості сиділи зі мною у кінозалі, це "аудиторія від 20 до 50"...
Хлопці! Ві усі такі розумні, я в захваті! Вам ще залишилось випити горілки та потиснути один-одному краба:)
Отримав велике задоволення від ваших дебатів, дякую!
забув про леді, вибачайте.
Я останнім часом зрозумів, що всі дебати та рецензії взагалі не мають сенсу, бо у всіх людей різний досвід і відповідні йому смаки, а через це досягти об*єктивності у питанні оцінок неможливо. Єдине, що може бути цікаве у рецензії – це якісь нові думки та погляди з якогось іншого боку, але є ще одна проблема – це цікаве далеко не всім.
Мне интересно)
кому не цікаво – нехай не читає
Цікава рецензія. І цікаве обговорення. Але фільм чогось дивитися не хочеться:)
Не дивіться – він того не вартий, але якщо ви не бачили "Таксі-блюз" того ж самого Лунгіна, то подивитися раджу: йому вдалося якимось чудом ухопитися за нерв Росії і витягнути нагору всі болячки. Як не крути – це російська класика, а Годар, звичайно, зажрався: якщо вас кожного дня поїти вином сторічної витримки, то ви через пару тижнів станете перебірливим снобом.
Звідки така наївна певність, що Лунгін націлився на елітарне кіно? Й "Острів", і "Цар", і навіть "Таксі-блюз" – це по-суті фільми із просвітницькою місією, "від нас, просвіщєнних, до вас, темних". "Острів" має розказати "бідному постатеїстичному пропитому" народу про православне розуміння святості, а "Цар" – про знову ж таки земне й євангельске трактування влади. Лунгін з висоти своєї дзвіниці узявся виховувати народ – от суть його фільмів. Тому він не може назвати свої стрічки "розважальнимми", але й про "елітарність" ніколи не було мови. У цьому ракурсі багато з того, про що ви писали, постає в новому світлі. Ну наприклад, цілування відрубаної голови – не "рекламний постер у ґлянсовому журналі для метросексуалів", а пряме відсилання до хрестоматійного цілування святим Франциском прокаженого. Це знову ж таки менторське нагадування "бідному темному народу" про основи християнського світобачення. Річ у тім, що "Царя" не можна розглядати поза "Островом", бо це, як не раз писалося, дві частини тріади церква-влада-народ. Чекайте ще третього фільму – "народ" не за горами.
Певна річ, естетичний бік фільму дуже убогий. Тут з вами неможливо не погодитися. Але Лунгіну, як він і сказав, не про те йшлося. Схематизм і "атракціонність" його сцен мають лише оголити й увиразнити теоретичну, притчеву суть його фільмів, якою він зволив "облагодєтєльствовать" глядача.
Зрозумійте, я його не захищаю. Я гадаю, це дуже низький рівень у порівнянні хоча б з тим же "Таксі-блюзом", проте мені здається, ви дивитеся на стрічку трохи не в тому ракурсі й через те багато що постає у хибному світлі.
Ви багато у чому маєте рацію, і я з вами погоджуюсь. Звичайно, у мене застарілий кіноснобізм, якому я щодня догоджаю всякими кіноласощами. Через ці рожеві окуляри багато що виглядає викривленим. Але тут є одна проблема (чи дві): з одного боку Лунгін не може бути моральним авторитетом для проповідування масам, бо в нього не вистачає для цього свого роду "сакральності", яка є, скажімо, у самому простому фільмі Соловйова "Спадкоємець по прямій" або "Рятівник", де немає ніяких монахів з бородами та хрестами, а самі лише радянські школярі з їх шкільними проблемами. З іншого боку російських режисерів з найвищою мірою "сакральності" Олександра Сокурова та Олексія Германа маси дивитися взагалі не будуть, а вузькій прошаровці інтелігенції нічого проповідувати не треба: вона й так все знає.
Що ми отримуємо на виході? Найвищіми інтелектуальними та моральними силами російської культури вважаються Гришковець, Пєлєвін, Лунгін та інша компанія, яка на це далеко не тягне, але їх, на відміну від справжніх авторитетів, слухають. Таким чином, ми бачимо загальну профанацію всієї ідеї: Лунгін пропагує християнські ідеали, а "Ранєтки", мабуть, скоро заспівають про переваги ліберальної демократії.
Абсолютно)))
Отакі Лунгіни досі ніяк не можуть перетравити й вивергнути з себе отого кающегося дворяніна, що мутував у кающегося інтелігента з месіанськими завдатками й купою інших атавізмів сторічної давнини. А на хвилі православізму їм є де розвернутися.
Особисто я подивився фільм "Цар" через Мамонова ( класно зіграв в фільмі "Острів") і протримався півгодини