Ґензбур повертається

У Франції відбулася прем'єра фільму про життя співака і композитора

Ілюстратор і художник Жоанн Сфар зважився на перший кінофільм, щоби «привнести до кінематографу частинку мого власного світу – світу коміксів, із ляльками, піснями, віршами та костюмами». Результат – 130 хвилин музики, поезії, незвичайних подій і фантасмагоричних персонажів, зібраних докупи навколо особистості Сержа Ґензбура. 

Власне, біографія композитора і без художньої обробки виглядає, як сюжет для фільму. В дванадцять років в окупованому нацистами Парижі він носив єврейську зірку, символ приниження і упослідження, щоби згодом продати шість мільйонів дисків. Однаково вдало писав музику до вдумливих текстів Верлена, порнографічні куплетики для сумнівних товариств і пісні для «Євробачення». Ціле життя соромився свого непоказного тіла – носатого, клаповухого, кістлявого – але це не завадило йому крутити романи з Бріджит Бардо та Джейн Біркін.

Жоанн Сфар підкреслює ці контрасти, щоб запропонувати глядачам дуже виразний образ головного героя – «проклятого поета» і скандального блазня. Тлом для нього є богемне середовище Парижа 60-80-х років, де відбуваються пам’ятні зустрічі Ґензбура з Борисом Віаном, Жюльєт Ґреко та іншими зірками. Але просто відстежувати біографічні деталі для режисера замало, і він уводить до фільму паралельний світ Ґензбурових комплексів, страхів і мрій. У численних епізодах поруч із головним героєм з’являється його альтер еґо – двометрова лялькова карикатура на нього самого, з підкреслено потворною зовнішністю та цинічними коментарями щодо мистецтва та кохання (наприклад, він підбурює героя розійтися з першою дружиною). Цей персонаж зникає тільки наприкінці артистового життя, коли той досягає творчої та комерційної вершини. Зникає голос, який протягом років підбадьорював героя і під’юджував на різноманітні провокації (наприклад, скликати прес-конференцію, лежачи в лікарні після інфаркту – адже «навіщо хворіти, якщо ніхто тебе не жаліє?»). Епатажний автор «Je t'aime, moi non plus» востаннє мляво дражнить суспільство, записуючи реґґі-версію «Марсельєзи». Далі приходять пересичення і втома. В одній із заключних сцен посивілий Ґензбур звертається до своєї останньої дружини (співачки Бамбу), яка тримає кількамісячного сина: «Краще б ти народила мені доньку – я б хотів, щоб наші діти були більше схожими на матір, ніж на батька». Вершину підкорено, і підкорювач вже не прагне залишати на карті свої сліди. Його не стане через п’ять років.

Жінки супроводжують Ґензбура з підліткового віку (ще учнем малярської школи він пропонує професійній натурниці позувати голою для його малюнків) і відтінюють його негарну зовнішність красою, витонченістю та гламурністю. Яскравість та різноманітність жіночих персонажів є однією з принад фільму. Але надмірна еротизація і абсолютна залежність жінок від головного героя часом зводять їх до статусу барвистого, але німого килима під чоловічими ногами. Наприклад, Джейн Біркін (сьогодні покійна Люсі Ґордон) виглядає не як рівноправна подруга і самоцінна мисткиня, а як залежна від партнера гарненька лялька. Тільки Бріджит Бардо (Летиція Каста) не виглядає штучно в цій ляльково-дитячій ролі – чи не тому, що наївно-безтурботна сексуальність і була головним амплуа її кар’єри?

Жоанн Сфар обробляє цей матеріал не тільки як кінематографіст, але й як ілюстратор. Малюнки головного героя перегукуються з графікою самого Сфара. Млосно-сповільнені кадри Ґензбура за фортепіяно та заспаної Бардо в ліжку нагадують замальовки для коміксів. Досвід художника допомагає режисерові візуально відтворювати паризькі нічні клуби та бруковані набережні з драматизмом якогось новочасного Тулуз-Лотрека. Тому паризька публіка дуже тепло сприйняла цей фільм і вже вписала його до довгого реєстру паризьких «біопіків» – історій видатних артистів у видатному місті. За дев’ятнадцять років по смерті Сержа Ґензбура це місто продовжує вслухатися в його іронічний баритон.