«Las Meninas» - українська кіно-симфонія

В український прокат нарешті вийшла стрічка «Las Meninas» Ігора Подольчака, про яку, я сподіваюсь, ви вже чули достатньо. Зрештою, те, що такий фільм показують в прокаті – вже приємна аномалія. «Las Meninas» – візуальна ораторія класного художника Подольчака, яка просто зобов’язана розділити свою аудиторію на палких прихильників та ненависників. Та і сам режисер не стомлюється повторювати, що зробив цю стрічку скоріше для себе, ніж для глядачів.

Кінотеатральний синопсис до фільму повідомить, що, крім іншого, фільм розповідає нам історію сім’ї, яка важко переживає хворобу сина. Однак багатоповерховість «Las Meninas» узаконюють й інші, здавалося б – неймовірні, трактовки. Так, особисто я розгледів найперше історію пари літніх людей (Микола Вересень, Любов Тимошевська), таких інтелігентних, можна сказати, аристократичних повадок та охайної, попри вік, зовнішності, які проводять літо, можливо останнє, в будиночку дачного типу. Сам будиночок – такий же старий і показово вбраний, як і його господарі. Весь час ці літні герої віддаються розмовам і спогадам. При цьому їх спогади передані прийомом, коли і герої, і їх спогади одночасно фізично присутні в кадрі. Від того і молодість, і старість паралельно існує в картинці. До того ж, за одну сцену у героїні, наприклад, можуть змінитися декілька вбрань, немов картинка, що ми її бачимо, відбувається в підсвідомості чи фантазії когось з героїв. Подольчак робить дивний еліпс: в першій сцені під час сієсти герої, розглядаючи альбом репродукцій того самого Веласкеса, на честь роботи якого названо фільм, жалкують, що у них немає дітей, а в кінці картини ми побачимо тих же акторів, що зображають щасливу родину з трьох пар: старих, молодих і дітей. Так легітимізуються і версія великої сім’ї, і версія літньої пари з привидами її минулого. Неоднозначність читання картини додає їй балів.

Герої фільму багато розмовляють, однак їх теревені показово обірвані, приглушені радіопередачами і позбавлені змісту, з них мало про що дізнаєшся, скоріше вони виконують роль елемента звукової партитури фільму. Так і у всьому фільмі, Подольчак підміняє всякий конкретний зміст формою, при цьому, інколи здається, прагне зануритися до повної «чистоти форми» або ж довести неможливість її досягнення. Тому невипадковим здається відсутність дітей у пари – діти наповнили б форму їх життя змістом. Власне, і молодість, яка через спогади не полишає голови персонажів, може бути нехай і оптимальною, але лиш формою буття, як і старість – лиш формою її зради.

Звернемо увагу і на те, як часто героїня картини параноїдально розставляє прибори по столу, мов фігури по шаховій дошці, таким чином, шукаючи певної гармонії, певного абсолюту форми. Тут старі руки, що розкладають свіжі молоді фрукти – ще один образний місток між старістю і молодістю. При цьому задовольнитися натюрмортною комбінацією з розкладених «молодих» фруктів господарці весь час не вдається, зате в неї успішно виходить приготувати вже «мертву» рибу.

І, мабуть, не дарма таку увагу Подольчак уділяє звуковим образам, зокрема – музиці. Інколи, не цураючись відверто неспортивних методів, як то – дзвінкий звук битого скла, що розрізає тишу, або дражливе шкрябання виделкою по фарфоровій тарілці. До того ж, у фільмі не перестає замовкати інструментальна музика, що грає в такт настрою. Пророблений так детально саунд (композитором у фільмі був Олександр Щетинський, а звуковим редактором – Мирослав Кувалдін), немов також є частиною експерименту Подольчака з розщеплення картини на форму і зміст і доведення домінуючої ролі форми. Адже ще Кант називав музику чистою формою, відмовляючи їй у змісті.

І, все ж, якщо в основній частині картини Подольчак не досягає чистоти форми, знаходячись в її прикордонній зоні, то є в «Las Meninas» і вставна, зроблена під кліп або відеоарт, частина, зрежисована запрошеним кліп-мейкером з Лос-Анжелеса Діном Карром. Хтось назве цю частину мареннями хворого, хтось – колективним сном героїв. Ця частина може здатися менш яскравою, ніж частина Подольчака, однак її присутність цілком логічна. Якраз вона і є тією позбавленою змісту формою, якраз вона і не потребує осмислення, а лише відчуття, якраз вона не потребує роботи мозку, а лише серця.

І як ще не згадати роботу в фільмі найкращого, як кажуть, оператора нової генерації в Україні Сергія Михальчука (фільм «Мамай»), котрий змушує камеру літати траєкторією мухи, пильно розглядати деталі будинку і натюрморти на столі, при цьому ігнорувати все поблякле і безбарвне. Картинка Михальчука наближається в тонах до художників ренесансу, вгадувати яких, як і вгадувати присутні в фільмі кіноцитати, – ще одна цікава гра.

Всілякі спроби довільно переказувати подібні твори – справа невдячна, непотрібна і десь навіть бюрократична. Всякий намір вербалізувати «Las Meninas», розкласти його на суму прийомів передасть магію цього фільму не більше, ніж нотний стан може передати чари симфонії. Скажу лиш ще раз, що фільм вкрай незвичний і привітаю всіх з тим, що у нашому кіно відтепер є свій Вонг Кар Вай.