Росія 88

88 – цифровий символ абревіатури – подвоєної літери Н, восьмої в латинській абетці – Н. Н., тобто привітання нацистів Heil Hitler – «Хайль Гітлер». Росія – країна, в якій Гітлер та його посіпаки вбили мільйони людей. «Росія 88» – назва фільму молодого російського режисера Павла Бардіна про банду неонацистів.

Візуально «Росія 88» ґрунтується на одному прийомі – стилізації під кінодокумент. За сценарієм Бардіна, все, що бачимо на екрані, є фільмом, котрий знімає один з попутників угруповання «Росія 88», режисер-аматор Едік (Михаїл Поляков), на прізвисько Абрам.

Фільм змальовує будні наці-скінхедів (їх ще кличуть бонхедами або бонами від англійського «bonehead», «кісткоголовий» або «пустоголовий», – на противагу скінхедам-антифашистам): тренування у підвалі-клубі або в лісовому таборі, напади на людей інших національностей чи інших субкультур, пиятики, концерти. Головний герой фільму Штик (Пьотр Фьодоров; він також співпродюсер картини) – харизматичний лідер, ідеолог групи. Лиш його приватне життя потрапляє у кадр. Батьки Штика розлучені, живе він разом з матір’ю і сестрою (Вєра Строкова), роботи не має. Фьодоров грає роль точно, творить свого персонажа сильними, яскравими мазками, надає йому дещицю небезпечної привабливості, властивої подібним лідерам, врівноважуючи цю рису жорстокістю і самозасліпленням. Так нинішня зірка «Залюдненого острова» виконує важливе завдання: показати бонхедів не як одновимірних монстрів, а як таких собі звичайних хлопців. Решту дійових осіб Бардін олюднює за допомогою своєрідних зависань, сцен без дії, коли компанія нудьгує десь у чергових руїнах, справляє малу нужду на тлі вечірньої Москви, мовчки дудлить пиво, просто вештається без діла, – такі епізоди слугують чудовим контрапунктом до бойовищ та ідеологічного лементу. Ось є такі молоді громадяни: мешкають собі у звичайних квартирах спальних районів, так само їдять, сплять, п’ють, кохаються, на мамине прохання ходять до магазину за картоплею, а тільки мають усередині себе дивне відхилення, невідомо ким вмонтований контур ненависті, котрий спонукає їх калічити життя і чужих, і близьких людей. 

Бардін і Фьодоров прагнуть достовірності дуже наполегливо, не шкодують екранного часу і акторської гри, аби відтворити необхідний антураж, як соціальний, так і політичний. Більшість промов Штика – реальні декларації наці, опубліковані на їхніх форумах, знятими на ручне відео атаками на чужоземців переповнений інтернет, «кришування» бонів дільничним міліціянтом (використовує їх для усунення конкурентів у своєму тіньовому бізнесі) – сумна реальність. Розмова з чиновником, який пропонує «Росії 88» протекцію влади, повторює електронне листування між двома наці-діячами різних рівнів; вуличні бліц-інтерв’ю, коли Штик, удаючи журналіста, дістає ствердні відповіді на запитання, чи має Росія бути винятково для росіян, – бралися у реальних перехожих; нацистська рок-музика, яку слухають герої, вільно продається на московському ринку «Горбушка».

Що ж до екранного та сценарного втілення, то тут джерела видаються очевидними, та й автори їх не дуже й приховують. Зйомки стрибаючою камерою й уникання будь-яких кінематографічних спецефектів нагадують про принципи руху «Догма-95», сюжет про особисту трагедію в середовищі скінхедів має паралель у культовому австралійському фільмі «Ромпер-Стомпер» (образ Штика деякими рисами подібний до головного героя тої картини у виконанні молодого Рассела Кроу), а єврей-нацист Абрам – це майже пряма цитата з «Фанатика», вражаючої кінопритчі незалежного режисера Генріха Біна.

А втім, ця вторинність не надто шкодить «Росії 88». Прикріше те, що матеріал пригнічує сюжет. У гонитві за достовірністю режисер жертвує історією як такою; забагато описових епізодів, дія відчутно гальмується, документальна стилізація починає приїдатися. Вочевидь, через те в другій половині фільму Бардін іде на надмірно різкі драматургічні кроки, розв’язує фабулу низкою смертей (на те, між іншим, грішить і «Ромпер-Стомпер»). Драма багатьох перетворюються на особисту Штикову драму, котра – не в останню чергу завдяки яскравій грі Фьодорова – майже цілковито випадає з основної історії.

Та все ж послання фільму прочитується. Фінальні титри з іменами жертв, замордованих нацистами в Росії (121 вбитий торік тільки за підрахунками Московського бюро захисту прав людини), вражають. Так, фільм недосконалий, але – чесний. На пострадянському просторі, перегодованому плівковим гламуром, недолугими стилізаціями під голлівудські комерційні жанри, з фільморобами, котрі воліють не помічати того, що коїться довкола них, подібна чесність дорого вартує. 

Хай фільм Бардіна мало що змінить, але принаймні його поява дає надію: може, Росія насмілиться подивитися на себе тверезими очима і відмовиться бути Росією 88, державою, яку досі не відпускають коричневі примари. 

P. S. Спеціально для українських читачів: цілком імовірно, що незабаром подібний фільм треба буде знімати і в нас.