«Те літо пристрасті» або «Ця осінь несмаку»

Краще пізно, ніж погане кіно…

Віддамо шану Філіппу Гаррелю за те, що він робив раніше. Якщо коротко, то саме завдяки таким режисерам другого ряду свого часу стався повноцінний перехід від кіно Нової хвилі до сучасного французького кінематографу. Це дійсно важко переоцінити для кінематографу як мистецтва.

Віддамо шану Луї Гаррелю, який після ролей у «Мрійниках» Бернардо Бертолуччі та «Всі пісні тільки про кохання» Кристофа  Онора, і хіба що в «Уявному коханні» Ксав’є Долана вже може спокійно йти на пенсію в якості геніального молодого актора, хоч і такого, що грає завжди одну роль , проте двома методами.

Віддамо шану Моніці Белуччі. Гадаю, тут без зайвих коментарів – ми й так добре знаємо за що варто любити, цінувати та прославляти цю чудову пані.

Шани віддали, переходимо до того жаху, який об’єднав їх разом. Це неподобство називається «Те літо пристрасті».

Перше, що хочеться спитати, подивившись цей фільм: Це літо якої пристрасті? Ревнощів, байдужості, злості? Якщо у цьому фільмі йдеться про пристрасть кохання, то його формула виглядає так: кохання = побутові стосунки + звичка + розставання . Та й чи літо це взагалі? Якщо не брати до уваги костюмів та зелені, що часом виринає звідкись, то за емоціями, перебігом, динамікою, побудовою кадру це осінь, що йде поруч з повільним спустошенням – дійсно, більшість кадрів холодні та пусті, наче старший Гаррель ніколи не чув навіть про Параджанова та його колористичні прийоми. Пустота кадрів взагалі притаманна Філіппу Гаррелю – інакше він не вміє чи просто не бачить. Так само як і притаманні йому довгі статичні плани, коли камера покривається пилом на штативі. Єдині рейки, що використовувалися при зйомці цього фільму були в якості сценографії знімальної площадки. Так було і так буде – радує лиш, що ці статичні плани стали якісними, відмінно від початку кар’єри режисера, коли бува навіть око різало: складалося таке враження, що Гаррелю взагалі все одно, що там буде на екрані, бо найголовнішим з усіх мистецтв є процес.  Це все півбіди, страшніше, коли ці довгі статичні плани різко перебиваються на наступну сцену. Тобто ми стикаємося із тим, що людина робить кіно з внутрішньо пустих (де присутнє тільки невід’ємне: герої, стіни, основний антураж  штибу столів та ліжок) довгих кадрів, наче повільно розповідаючи історію, проте робить такі різкі зрізки при переході з одного кадру на інший, наче це придумано для того, щоб парочки на задніх рядах хоч іноді відволікалися від більш чудового зайняття, ніж перегляд цього кіна. Мені важко знайти виправдання цьому. Звинуватити Філіппа Гарреля в непрофесійності складно. Все ж таки в нього неймовірний досвід роботи за плечима. Можливо, це банальний несмак. А, можливо, і байдужість. Відверто кажучи, я не знаю яким чином працює цей режисер, обмежуючись лише кінцевим результатом, себто його фільмами. 

Пуста любов, пуста дружба, пуста брехня, пуста комунікація, пуста техніка, пусті сварки, пусті розмови, пусті зради, пусті вулиці, пусті кімнати… Усе, що наповнює життя – за всім цим має щось стояти, а ми бачимо фільм про пустоту. Ми чуємо приємну музику і бачимо півтори години пустоти.

Герой каже нам: Анжель пішла від Фредеріка, а мені не більше йокає, ніж коли Ліліан пішла від Альфонса в «Американській ночі» Трюфо. У фільмі просто немає жодної дійсно пристрасної сцени, коли суть стосунків двох на якийсь час є головнішим за будь-що у Всесвіті чи чогось віддалено подібного до цього. І в мені сидить глибоке враження, що справа не в монтажі, не в сценографії, не в грі акторів, а ще десь на рівні опрацювання ідеї та сценарію. Фільм на стільки не про пристрасть, що навіть голе тіло Моніки Белуччі на початку фільму показане таким чином, що не викликає жадоби (ми наче на картину Відродження дивимося) – це ж треба було до такого докотитися!

Великі паузи між емоціями довершують весь коктейль пустоти. Отак сидиш і чекаєш, коли вони вже виговорять весь свій текст ні про що та зроблять якусь дію. По суті, що ми бачимо: Двоє познайомилися та переїхали до двох. Двоє розійшлися. Інші двоє ледь не розійшлися. В них з’явилася дитина і дівчина перестала боятися пустоти. Хлопець, не витримавши розриву стосунків, розбивається на машині, але виживає і розмовляє зі своїми померлим дідусем. У цій розмові він розуміє, що сенс життя це його колишня дружина, а оскільки вона пішла, то лишається лиш померти… і помирає. Загалом, є де розвернутися почуттям, є де зробити всеохоплюючу драму або трагедію пристрасті. Є простір для гумору, для сліз, різних переживань... Але не в Філіппа Гарреля. Як на мене, музей кіно має його забальзамувати та дозволяти тільки перезнімати свої старі картини або ж на таку порнографію душевної пустелі клеїти «…особам до 18». А якщо серйозно, то відверто сумно, що цей чудовий режисер зупинився десь там – на переході від Нової хвилі й так і не осягнув нових засобів кіно: починаючи від рейок та закінчуючи динамічним монтажем, не кажучи вже про розвиток історії… А за сина дякуємо.

Назагал, картина – провал із чудовими акторами та під приємну музику. А, можливо, я просто чогось не розумію у франко-італійській пристрасті, тоді прошу вважати все написане вище мареннями невротика…