Як бути Мерилін

9 лютого в український прокат виходить фільм  Саймона Кертіса «7 днів та ночей із Мерилін».

Якщо головний претендент на  цьогорічний «Оскар», чорно-біла німа стрічка «Артист» Мішеля Хазанавічюса, яку українські глядачі також побачать у лютому,  критикам нагадала любовний лист золотій ері Голівуду,  то байопік про Мерилін Монро —  це, швидше, кольорова листівка із минулого. Із того самого, безхмарного минулого, де сексуальна блондинка ще не дісталася вершин: своєї слави і свого відчаю.

1956 рік,  Мерилін  приїжджає в Лондон зніматися у фільмі видатного британського актора Лоуренса Олів’є.  
Вона сповнена бажання показати  всім, що є актрисою, а не просто гарненькою співачкою. Старіючий Олів’є намагається довести глядачам, що йому під силу підкорити не лише театр, а й кінематограф.  Для них обох зйомки стають справжнім випробуванням на міцність нервів. А для юного асистента режисера Коліна Кларка звичайний тиждень із життя Монро стає незабутнім. Сорок років потому він описав його в мемуарах, які і лягли в основу сценарію.

Мерилін, незрівнянна  Мерилін, кішечка, об’єкт бажання, гарненька дурепа, Мерилін, що розбиває серця, Мерилін—  вічне дитя, Мерилін, Мерилін…
Ось вона підкорює серця, і зводить з глузду примхами і витребеньками. Ось вона намагається грати за системою Станіславського, але не може запам’ятати навіть кількох слів тексту. Зате коли в неї дубль виходить, то не хочеться дивитися ні на кого іншого, зізнається у фільмі Лоуренс Олів’є.

Істерики, захоплення новим фаворитом,  таблетки і алкоголь... В житті Мерілін все це лишалося за кадром. Разом із тим, це  кіно не претендує на якісь відкриття в її біографії. Так, складно бути секс-символом. Але від того не менш солодко. Режисер не відповідає на питання, чому Мерілін плаче ночами. Він просто милується нею.

Відтворювати у кіно ту,  що сама все життя  провела  в полоні свого екранного образу, – справа невдячна. Безкінечні порівняння з оригіналом теоретично ніколи не можуть бути на користь копії. Але Мішель Вільямс зробила все, щоб, здається,  перевершити у справжності саму Мерилін Монро.  

З перших кадрів з голови не йдуть думки про те, як Вільямс годинами переглядала фільми і кінохроніку,  репетирувала перед дзеркалом найменші рухи і жести Мерилін, які стали вже хрестоматійними.  В результаті, в неї виходить відтворити глянцеву копію Монро – саме той образ, який запам’ятався. В принципі, більшого годі чекати.