«Записки українського самашедшого»: читати не лише депутатам
«Кому що, а курці просо», – йдеться у народному прислів’ї. Єдина сила, яка спроможна врятувати людину від смерті, божевілля і навіть …українського політичного безправ’я, – кохання! Ось до якого висновку дійшла я, прочитавши роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого».
Ясна річ, про цей перший прозовий твір письменниці сказано й написано вже багато. Але те, що тепер він уже «не актуальний», як дехто вважає, не погоджуюся. Навпаки, як на мене, його таки варто прочитати кожному, кому не байдужа Україна або ж – бодай власне життя-буття-існування-розкошування у ній. Попри всілякі негативні висловлювання про «Записки…» і події, що відбувалися у час їх "ажіотажних" продажів, кожен неодмінно знайде у ньому щось корисне особисто для себе. Бо, знаю, багато хто, начувшись про цей роман, начитавшись рецензій, втратив бажання і собі відкрити, дійти якихось висновків, мовляв, за мене це вже зробили.
Зізнаюся, я не думала, що в результаті такого, здавалося б, заполітизованого прочитаного дійду висновку геть іншого спрямування. Може, тому так сталося, що не вельми давно створила сім’ю і наразі саме сімейне подальше життя мене найбільше хвилює. Просто «купідон стріляв не в геніталії, а в серце», – правдивохарактеризує і мою історію герой Ліни Костенко. Адже, на жаль, «є люди, не талановиті до любові. І їх дедалі більше». Щаслива, що мене така гірка участь оминула. Але навчитися жити щасливо у парі – теж задачка непроста.
«Кажуть, кохання – хімічний коктейль у голові на пару років чи місяців. Втім, буває і хімічний коктейль. У мене в житті був. Вдаряло в голову і розламувало стегна. А кохання – це інше. Кохання вдаряє в душу». Погоджуюся. Як і з тим, що…
…«мудрість мужчини – промовчати, коли говорять стихії»;
…«жінка – як музика, її можна любити навіть не дуже розуміючи»;
…«мужчина повинен чутися переможцем, тоді він цікавий для жінки»;
…«важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах».
Однак!
Майте на увазі, мужчини…
…«Жінка втрачає на інтелекті, лише, коли закохана». Користайтеся цим:) Щоправда…
… «Жінка – інструмент, а я – прилад. Навіть найдосконаліший прилад поступається інструменту. Це як комп’ютер і скрипка. Як піаніно і агрегат».
Добре було б, якби наша сильна стать про це не забувала:) Як і ось це:
…«Мужчина формується не тоді, коли затуляється щитом, а тоді, коли піднімає меч».
Або й таке:
«Любов – це така Камасутра, що сама тобі все підкаже. І не будеш думати, секс оральний чи не оральний, моральний чи не моральний. Людину кидає, вона віддається, вона бере. А не як поршень ходить в циліндрі».
І, без сумніву, ось це:
«Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи».
А також:
«Жінки довше переживають образу, незалежно від того, вони образили чи їх ображено».
Натомість нам, жінкам, так само варто не розслаблятися. Як на мене, головний герой Ліни Костенко передав нам чудове послання:
«Не руйнуйте мужчин,бо й вони вас не збудуть».
…Мені направду думалося, що головний герой роману, який нотує все, що відбувається у світі і все, що відчуває і думає, – або збожеволіє, або покінчить із життям. Надто віддавало песимізмом упродовж твору. Але я ніколи не подумала б, що він не просто почне заспокоюватися, а візьметься за переоцінку цінностей, змінюватиме і свої думки, і своє життя на краще. Так, цьому передувало дещо страшне, кардинальне: він хотів покінчити з життям. Але його врятувала Вона. Жінка, що «її очима можна заряджати пістолет», а коли «вона їх примружує – говорять стихії», «жінка з обличчям єдино коханої», «фугас», який «розмінувати можна лише поцілунком»... Кохання до власної дружини вберегло «самашедшого». А відтак охолодило його киплячі переживання, змусило стрепенутися і вдатися до розсудливих дій, менш емоційно реагувати на те, що відбувається у країні, зазирнути глибше, переінакшитися, а зрештою – породило віру.У його сім'ї запанував лад. (Може, він запанує і в цілій Україні?)
«Пристрась – це натхнення тіла, а кохання – це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей», – каже він про кохану. І це так прекрасно!
Цитати, які не залишили байдужою:
- Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само.
- Найгірше в нашому народу те, що він до всього звикає.
- Огидна річ – наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі в усьому. Так все може відмовитися від нас.
- Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі.
- Тепер же всі залежні від залежних.
- Не в тому жах, що тепер жити важко, а в тому, що образливо. Я звик, щоб мене забороняли. Але я не звик, щоб мене ображали.
- Та ж українська мова… Маєте свою державу – говоріть. З ким і за що ви боретесь, світу не зрозуміло.
- Та ж держава. Це не та, про яку ви мріяли? То побудуйте ту.
- Дикі ми люди, нема в нас покуття, є інтер’єр, є побутова техніка, стелажі і картини, а іконку нема де поставити.
- Тепер критерії інші: «Я те, що я заробляю».
- Так, держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава – це він, то досі у нас вже була б достойна держава.
- Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, що собі призначили максимум?!
- Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації.
- У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама.
- Коли починається смерть культури, настає культура смерті.
- Безвихідь – це теж форма існування.
- Але до чого ж ми задурені! Як нам змоделюють світ, так і бачимо.
- Людина з минулим не повинна іти в президенти. У президенти повинна йти людина з майбутнім.
- У Ватикані у святого Петра украли ключі від раю. Пекло, я так розумію, не замкнене.
- Що це за мужчини? Людей б’ють, а вони мовчать…