Традиції посмертного портрету
Вам часом не траплялися фото, закладені тильним боком у кишеньках старих альбомів? Якось я довго нишпорила архівом мого дідуся і надибала таку от фото-схованку: там були маловідомі мені люди (родичі старшого покоління у молодому віці), всі у траурі, скорботі, і блідолиця жінка у труні. Як виявилося – то була моя прабабця. Її передчасна смерть випала на час захоплення фотографією мого дядечка і він наклацав мармурових бабусиних ликів (інших її фото я не знайшла).
Виявляється, у середині 19 і на початку 20 століть посмертне фото було доволі вигідним комерційним напрямком для фотографів. Мабуть, однією з причин була та ж, що і в мого дядька – відсутність (нестача) прижиттєвих портретів або ж якесь особливе сприйняття мертвого тіла.
Лики людей на посмертних фото заманюють мене у власне уявне кіно, що знялося в голові після прочитання «Незабвенной» Івліна Во. «В прошлом месяце к нам поступил Незавбенный, который утонул. Труп его целый месяц находился в океане и был опознан только по ручным часам. Наши так обработали этого жмурика – сказала моргопроводница – что он у нас стал ровно жених!»
Там, хто забув, мова йшла про гротескні ритуали поховання, – макіяжі покійним, що надавали «спокійно-філософського» чи «зосереджено-рішучого» виразу обличчя...Твір значно об’ємніший за ці описи, але саме вони спливають, коли споглядаєш більшість із цих фото. Деякі покійні сидять на стільцях у оточенні родичів, більшість із макіяжем. Насправді практика таких портретів – дуже давня, це робили раніше художники. Але для фото це був особливий період, який більш ніколи не повертався.
Мабуть, тільки-но людство отримало змогу робити більш точні зображення людей, так і згас інтерес до посмертного увіковічення. Сучасниками такі речі розцінюються, як прояви некрофілії.
У всякому разі, із цим історичним жанром фотографії варто познайомитися.
Трошки моторошно дивитись на такі речі. На більшості фото – зовсім немовлята.
На фіга таке публікувати та ще й на Головній????? Це просто якесь жахіття! Коли вам подобається переглядати фото з мертвими людьми – це ваша справа, але не потрібно це вивалювати на публіку!!! Мене ледь не знудило!
+1
це ж культурницькі блоги, чи як?
МОДЕРАТОРИ, де ви?
Дякую за підтримку.
Це просто дико!!!!!
кульра різна буває.. але все ж погоджуюся, що це брр
а що, смерть не має свого вияву в культурі? Тоді агітуйте за те, щоб зруйнувати єгипетські піраміди й повикидати мумії з музеїв, бо вони ображають ваш делікатний смак.
Одна справа, що такі фото є, зовсім інша – сидіти і усе це розглядати.
то нащо було дивитися, як вас нудило?
Я згорнула галерею одразу, як зрозуміла про що у ній йдеться – "смакувати" фотографіями мертвих дітей не збиралася. А що буде далі? Фото з розчленованими тілами, бо в експертів – криміналістів так заведено і в них свої традиції?! Я не маю права таке забороняти, але вважаю, що виставляти на публічний огляд подібні речі це не гуманно. Це ж чиїсь діти, рідня. Вам би такого хотілося??????????
Ну, мені особисто традиція фоткати мертвих видається дурною. Але я мимоволі стала на її захист, бо у декого тут в коментах ставлення до мертвого тіла нагадує ставлення до брудної білизни, яку треба сховати подалі від людського ока. На ділі ж дивитися такі фотки – не страшніше й не огидніше, ніж дивитися на тіла усопших в лаврських печерах чи на згадані мумії в музеї. Стверджувати протилежне було б лицемірством. Єдиний справді вагомий аргумент проти – почуття рідних, але для такого ці фотки надто дистанційовані в часі.
Я з глибокою повагою відношуся до померлих людей і мене обурив сам факт вторгнення в їх приватний світ. "Брудна білизна" це не про мене.
у померлих людей немає ніякого приватного світу.
Дуже "мудра" думка – то давайте кинемо їх посеред площі – нехай собі лежать... :(
Ддавайте без ваших "давайте", не впадайте у крайнощі. опублікувати фотографії померлих і кинути мерців посеред площі (до речі один такий на Червоній Площі лежить) – то абсолютно не тотожньо, попри ваші порівняння, тож і ваше моралізаторство тут нідочого. сабж цікавий, не тільки і не стільки тим, що зображені на фотографіях мерці, але чому, як, коли. Так, це вторгнення у приватне життя, але це не є виявом неповаги до померлих, таким самим вторгненням є читання чиїхось щоденників, навіть якшо вони опубліковані, але з цим все ок, вірно?
Дякую за пост
Цікаво. І з родзинкою).
А що??? Вони ж їсти не просять...
Складно повірити..від того,що мертві лячно...але чого лякатися? Згадується "Цвіт яблуні",читати було боляче,дивитися простіше.
Не нудить,виглядають,ніби після заснули після обідньої прогулянки.
Справді? Особливо ті, що в трунах – оце так прогулянка!
Насправді цей пост можна розглядати як таке собі прийняття\неприйняття смерті.
Комусь лячно, когось зачаровує, але насправді це просто тіла, з яких щойно вилетіли душі.
А фото – це явище культури, тому де їм ще бути, як не на спільноті блогів про культуру;).
Абсолютно!
+1
Погоджуюся.
Моторошно.
Як би хто не ставився до цієї теми, інтерес у публіки є. Он скільки накоментували!
Я би вдув!!!
Vrazhaie
hudozhni foto...
взагалі, смерть на цих світлинах виступає не як жах, а як стан умиротворення.
і кожне фото каже неначе – "пам"ятай про смерть".
***
і – дякую Автору за публікацію.
в інтернеті вже стикався з публікаціями на цію тему, відчуття – не моторошно, а якось дуже сумно.
я от собі міркую, що от і в мені десь дзенькнула пружинка "ну як так можна?", хоча мозком тверезо розумію, що зображення мертвих є ледь не одним з архетипів людського єства. прагнення зберегти, увіковічнити задні числом.
так хто ж цю пружинку завів то? в дитинстві постійно старші говорили не дивись на калік, не дивись на травмованих, на понівечених, бо це не скромно, безсоромно і має бути страшно? раніше не задумувався звідки у цього табу лапи то ростуть? чому арканиться інтерес до смерті, і в той же час примушують дітей цілувати мертвих дідусів і бабусь на похоронах, хоча особисто мені це завжди гидко було, оскільки я не бачив жодного зв'язку між живою особистістю і затхлим шматком у труні.
аби дати відповідь на це питання тре поритися ще в дохристиянських віруваннях. але те що інтерес до смерті є питанням лицемірно контраверсійним, і що точки зору на нього ґрунтуються радше на безсвідомо інтуїтивних емоціях, аніж на тверезих аргументах, це факт, який проте, не всі наважуються визнати. Давить, видать, соціокультурне біополе, що існує радше як туман, а не ґрунт. І тому скоріше заважає розуму дихати та бачити, аніж дозволяє на щось спертись.
Існує ще один нюанс, як право на персональну трагедію. Але в даному випадку фото всі ці висіли на чільному місці, або стояли на каміні у вітальні, і були засобом увіковічування краси в її трагічному ореолі не тільки засобом фотографії в чистому вигляді, скільки саме засобом її споглядання все існуючими і прийдешніми поколіннями. І те що ми це зараз бачимо і є реалізацією побажання вічної пам'яті.
А фотографам за майстерність особливий респект. Світло, ракурси дійсно можуть оживити.