Аверс і реверс Юрія Матевощука

теґи: поезія
Назва твору: Alive
Автор: Юрій Матевощук
Видавець: Тернопіль: Видавництво «Крок»
Рік: 2012

           кричить
           побивається
           стогне
           мій Аверс і Реверс

Для молодої української поезії є характерними інтрига відкриття, азарт оновлення мови, зневаження будь- якого канону, вільність у зверненні до загальновизнаних ідеалів.

У Юрія Матевощука мовна гра, колажовість – прийоми побудови віршів. Мова веде за собою текст – майже крок до імпровізації.  Розмаїтий звукопис, свіжі  оригінальні рими, алітерації, проте чомусь з’являється  відчуття безперервності й уривчастості поетичного дихання одночасно. Стилістичні регістри, як і лексика, постійно змінюються – на біблейське, на діалектне, на сленгове. Виникає й зникає ефект плетениці, кожна  ланка якої  має певні смислові наголоси –  абсурдно і тому реально. Молодий поет міксує соціально типове, замішане на натуралізмі й тому його поезії близько нагадують за стилістикою поетику конструктивізму 20-их років (звісно, минулого сторіччя). Каламбурний вірш «USSR» («тут головне  не провтикати / ілюзію, яку почув і кому ніс то: / бути комунікатом / бути комуністом  / бити комуністів / бути комуні катом») просто напрошується на майже хрестоматійний перегук із Володимиром Маяковським: «Делать жизнь с кого? – С товарища Дзержинского»

Ліричне alter ego поета  намагається вловити себе, відчути, і само від себе вислизає. Вельми характерним, на мою думку, є вірш «Le vent le cri», дослівно  французькою мовою – вітер, крик, але в даному випадку, думаю, мова йде про  відому мелодію італійського композитора Енніо Морріконе «Плач вітру». Неприховано відверто переважає стихія душевного життя, погляд більше інтроспективний, звідси чіткі дефініції візуальних образів.

У вірші, що запам’ятався («Як буває, крізь погляд...»), сausa prima (першопричина) конкретних подій не помітна, відразу висновок й узагальнення: «несприйманням дихати комусь в потилицю, / надсприйманням дихати важким повітрям – / Білі птахи в небі розчинилися, / і шукати їх тепер нізвідки»,  і раптом – майже чорнобіла фотосвітлина, натурально, аж лячно: «торжествують гнані жебраки / з чорних стін покинутих заводів». Враження, що у такому тексті нема просвітку, що це суцільний потік хаотичної свідомості, часто-густо додається ігнорування традиційної пунктуації, (хоча і крапки, й коми присутні, але їх чомусь не помічаєш).

Обігрування, варіювання відомого з історії,  сучасної публіцистики –  антитеза нерозв’язного, ніби зупинена мить: «Ну що тут сказати, йдемо до кінця –  / Твій Каїн розмножив усіх нас доволі. / І скніє душа на тілесних рубцях / Не в змозі вернути на праведну сповідь»

Запитальні конструкції поки що без надії на відповідь: «котрий в мені Каїн чи  Авель тепер домінує? (...) кому ж тут потрібні книжок повні стоси, / Збагачені мудрістю тих, що нема?». Вони свідчать про асиметрію, певну неврівноваженість поетичного мислення, і разом із тим, про нездоланність духовної жаги пізнати світ.

Юрій Матевощук і як людина, і як поет тільки на початку  життєвої дороги. Думаю, що йому нічого не повинно завадити у майбутньому вибудувати  свою  поетичну модель  бачення світу, що неодмінно буде, віримо, своєрідною й самобутньою.