Дім з секретами і душею…
Читати про буденність не цікаво. Особисто мені не надто цікаво. З однією поправкою: було. Доки до рук не потрапив роман «Бора». Увагу притягнула назва, палітурка і оформлення книги. А тоді від тексту вже просто не вдалося відірватися.
Хотілося б розказати про що книга. Але напевно не вдасться. Можна просто сказати, що вона про життя одного… будинку. Саме так, будинку. Дому, який здобув нове життя. Неждано-негадано одного дощового ранку його віддали. А тоді все закрутилося…
Христина – головна героїня роману. Жінка середнього віку; їй все не вдається дописати вистражданий роман; син все віддаляється; наступає хвиля «пошуку себе». От, власне, і всі проблеми. А далі тільки несподіванки – дім у спадок. А на додачу нові друзі. І не надто нові. Ліда – краща подруга, котра всіма силами намагається сховатися від буденності з головою поринаючи (хоча б на кілька днів) у чуже життя… Божена зі своїми «фішками» і незмінним оптимізмом; «руде сонечко», що наповнює енергією життя дому і серця його мешканців. Людина, що вже зробила найбільшу помилку свого життя – Іван Іванович. Та Гордій, котрий надто багато мовчить… А ще – кіт, собака, сад і… мрії. Багато-багато мрій, надій і сподівань, секретів…
Стигне чашка міцного чорного чаю; єдине джерело світла – екран ноутбука; за вікном шурхотить дощ; десь на першому поверсі біля каміну грається сіре кошеня; на кріслі біля каміну – недочитана книга; ескізи на маленькому столику…
Вся книга – це атмосфера, відчуття і переживання. Не шукайте тут Верберівської філософії чи детективності Агати Крісті, це не той мейнстрім, що у Алекса Гарленда і немає таких поворотів сюжету як у стівена Кінга… Хоча, звісно, не без цього. Адже цікава книга складається з крапельки філософії, ложки загадок, роздумів за смаком – струснути, але не перемішати. Додати сюжетний поворот. Готова хороша книга. Ця книга – хороша.
Але якби мені довелося писати посвяту (або ж епіграф) до «Бори», то я б написала: «Прихильникам Джоан Харріс… Ми, українці, можемо не гірше!»
Неповторності і виразності роману надають львівський галицький колорит. А також авторська атмосфера. Рідна, від самого початку, пережита і з трепетом випущена у вільне плавання. Напевно, це основна серед позитивних сторін. інша, не менш значуща – ретельно прописані персонажі, живі, трьохвимірні. Цікаві, зі своїми проблемами і радостями. Але не надто глибоко. Це не так книга, у якій вдасться сховатися від власного реального світу. Ні, навпаки, вона посилить, загострить відчуття «справжності» того, що відбувається за вікном, у домі.
Про «Бору» не варто говорити, її варто почитати. Це віконце із віртуального світу, до якого ми надто звикли у світ реальний. Шанс критично оглянути своє життя, переглянути свої пріоритети і задуматися: а чи не упустили ми бува найголовніший у житті шанс? Чи не загубили в гонитві за модою власну мрію? Чи не зробили найбільшої помилки? Чи є ще можливість все виправити?...
Читайте ще одну рецензію: «Бора» Галини Вдовиченко: під дахом найвищої висоти
