«Душа ріки»: лазарет, у який треба зважитися потрапити

У просторі між мулом та течією, де те, що було колись людиною, перетворюється на напівреального комарика, у залізній ложці з істерикою у спальному вагоні, у тому проміжку між четвертим та п’ятим хребцями у грудях людини – у всьому тому, напевне, мусить бути душа. Принаймні, на шість оповідань та дві повісті, що зустрілися під одною обкладинкою книги Олександра Денисенка «Душа ріки», душ, душевних проявів та їхніх різнопланових обгорток цілком вистачає. Як у ландшафті, у впізнаваних та абстрактних географічних об'єктах довкола нас, так і у прірві внутрішніх світів героїв, котрих Олександр Денисенко змусив заблукати десь на манівцях своєї малої прози – по-скромному, помірковано модернової, модернової досить «по-інакшому».

Зберіть докупи найчорніший гумор та напружений психологізм, коли історія випадкового супутника в потязі нервує, згодом бентежить, згодом – доводить до роздратування, що походить від спротиву «особистим» трагедіям, – а далі починаєш боятися фатального фіналу, який, всупереч законам майже всіх жанрів, фатальним бути відмовиться. Додайте до цього «чорний бурлеск з краплиною поганства», як автор сам визначає спрямування повісті «Глина». З такими промовистими найменнями персонажів, як Варениця, Дебіл, Заїка чи Моджахед, з красивими язичницькими «ліричними відступами» (та хіба «відступами»?) і побутовими мікро-трагедіями. Зрештою, з сороміцько-гірко-солоною, смішно-сумливою родзинкою «хвієсти», котра, можливо, комусь цим духом розпусти й дурощів, суцільної веремії знищення, зіпсутої хіба що окремими спалахами чи то смутку за браком теплого минулого, чи то просто дією незрозумілих чар, – нагадає «свято Воскресаючого Духу» з «Рекреацій» Андруховича, однак – лише у загальних рисах. Адже ані декорацій певного й конкретного міста, та й узагалі – міста тут годі шукати, й психологія людців, загублених подалік від цивілізацій, відрізняється від звичок рибооких офіціантів та богеми, що всіляко доводить власну геніальність. Олександр Денисенко зображає інший світ – забутий і загублений світ, що, безумовно, походить від України і міститься десь на її теренах, однак на теренах України невідомої, України забутої, України півмертвої, наче ті самі звички поганства.

 «… це речі, які не просто дочитуєш до кінця, але їх хочеться перечитувати. Так було, коли читав Чехова, Стефаника чи Винниченка». Спеціально для тих, хто звик скептично ставитися до коментарів на зворотному боці обкладинки (я їх також не сприймаю), скажу: проза Денисенка за-во-ро-жує. Якщо, звісно, спроможетеся прочитати її з першого разу, і – головне – ідучи від першого оповідання. Здається, автор добирає щонайгірших, щонайантиестетичніших, якнайбрудніших подробиць. Неприємні фізіологічні прояви та вибухи невмотивованої, нелюдської агресії. Напівзогнилий одяг і вся атрибутика життя «бомжів» та промовисті вислови а-ля напарканні написи. Огидні, не помічені або забуті деталі з життя села, куди хлопчаки приїздять на практику шукати «малакасосак і теде і тепе, і в таком разрєзє», а на «малакососів» з-поміж них полюють добре навчені життю кобіти з різким алкогольним віддихом, сороміцькими жартами та вульгарним реготом. І все це підсилюється ще більше мовою – якнайпобутовішим її варіантом, її готовністю відійти від ліричних описів чи несподіваних соковитих порівнянь до напівлайливих діалогів «низів», до суржику чи зросійщеності, до гри, запропонованої читачеві – вгадай, мовляв, як змінюється настрій героя залежно від того, якою мовою, якими словами він відповідає одній і тій самій особі.

У цей бруд треба пірнути з головою, змусити себе пройти його, аби дійти до останньої повісті у цій книзі, начебто поставленій останньою суто з міркувань знущання з читача. Втім, такого автору точно не закидатимемо – адже природно, що найсолодше лишається на десерт. І хай там йому грець, що повість «.. Літо любив» бажаної варіації – сподівання на краще – читачеві не лишить. І що тут вистачатиме тої самої безпорадності перед тваринною жорстокістю. Перед ударами в’язкою ключів по тім’ю та кров’ю, що вперто стікає, псуючи нову футболку. Вдягнену навмисно, аби добре виглядати у цій лікарні. У лазареті, з якого можуть винести вперед ногами. Перед наркотичною залежністю й перед корупцією. Однак головне – перед брехнею, з якої, здавалося б, складається весь світ. Якій люди знають ціну – « і роблять усе, щоб та ціна регулювала те, що зветься економікою, і те, що зветься мораллю, і те, що зветься поцілунком закоханих, і те, що зветься теплом батарей, і те, що вже ніяк не зветься».

 «… Літо любив» - сентиментальна, романтична, нереально сучасна історія одного бозна-як заблукалого в цінностях сьогоднішнього світу героя. Або – історія брехні. Або – історія кохання.

«Любов... Любов стала предметом торгівлі. Правда, коштує вона зараз дешевше, аніж вирізані у викрадених дітей внутрішні органи... І хіба ж це не весело, коли проституція чесніша за любов?» Фраза, що мимохідь з’являється на початку повісті. Напівпропроцтво. Життєва сентенція. Щоденниковий запис марґіналів наших часів. Кожен може сприймати це по-своєму, втім, тим-то й дивовижний останній «горішок» книжки, що від абстракцій, від роздумів-спогадів-здогадів про те, як жити, через простий, передбачуваний доволі сюжет ми знову по своєрідному кільцю повертаємося до того, з чого починали. До брехні й до любові. До того, чи бити першим і чи відповідати на удар. До бруду і до світла – водночас. До їхньої єдності.

Напевне, це і є те головне, що можна відшукати у «Душі ріки». Єдність. Єдність сучасності й позачасовості. Єдність високих почуттів і ницої поведінки. Єдність шляхетних поривів та брехні перед собою. Єдність безбожності, «божності» та язичництва. Єдність літератури та кінематографізму – кадрів, застиглих у рубаних, коротких фразах, динамічних у їхній статиці. Суворої констатації дійсності – й заплутаного потоку якоїсь «півсвідомості», коли від запаморочення, від втрати фізичного світу у героя плутаються літери – і слова починають наповзати одне на одне, стикатися, плутатися – і здається, що перед вами не сторінка, а об’ємне зображення, де рухаються фігурки і з неба стікають титри їхніх думок.

На те, щоб прочитати ці понад 200 сторінок, треба ще зважитися. На те, щоб дочитати їх, вам знадобиться чимало мужності. На те, щоб відмовитися від повернення до цих рядків, ви потребуватимете ще більших вольових зусиль. Але все це – лише у тому разі, коли від книжки очікуєте чогось, що відсутнє у наймодніших чи то пак «прогресивних» авторів, коли ви не є шанувальником «блюзу» занедбаних міських кварталів та урбаністичних псевдопроблем. Коли є внутрішня налаштованість на певну медитацію – на знаходження душі в ріках та залізних ложечках, на питання про душі тіней та бездушність тих, кого б ви воліли не помічати, хоча вони так поруч. А головне – на готовність до щирості перед самим собою. Адже поки буде перегорнута остання сторінка цього паперового «лазарету», черв’ячок сумнівів чи – назвімо це сумлінням – уже затишно розташується десь всередині вас. Побічна дія альтернативної модернової літератури чи прямий ефект того книжкового підвиду, котрий ще не позбувся натяків на духовність? Вирішувати вам.