Володимир Погорецький: філософія війни
«И мальчики кровавые в глазах…»
О. Пушкін
Крилатий рядок із трагедії О. Пушкіна «Борис Годунов» невипадково послужив епіграфом до цієї рецензії на збірку, адже поетичні візії-образи, що народжені різними поетами у різні епохи, викликали у мене схожі емоційні реакції: потрясіння!
Володимир Погорецький (родом із села Полівці, Чортківського р-ну на Тернопільщині) – поет, журналіст, видавець, головний редактор літературно-мистецького та громадсько-політичного журналу «Золота Пектораль», живе у Чорткові, невеликому містечку на заході Подільської височини, а історично – на сході Галичини, тобто на перетині світоглядів і доль (згадаймо, що Чортків якийсь час був обласним центром, коли Тернопіль після Другої світової лежав у руїнах). Про себе поет говорить скупо, без пафосу: «Народився, вчився, женився...». Погорецький – учасник бойових дій в Афганістані, кавалер ордена «За заслуги», автор і упорядник поетичних і прозових книг, зокрема, «Афганістан. Книга пам’яті. Тернопільська область» (2002), «Обпалені війною» (2009) та інших.
Як і чому народилась збірка, про яку мова? Її назва походить від «шураві» – так називали на афганській війні радянських солдат. І хоча поезії В. Погорецького навіяні не тільки цією війною, її мотив присутній майже у кожному вірші, котрих у збірці – 62. Поет щиро і щедро розкриває таємниці своєї душі, розрізаної навпіл болем та образою за змарновані роки свого життя і загиблих побратимів: «Кричать золотоокі мінарети // Руїнами священної стіни. // Не вбивці ми. Між нами є поети, // Яким гірчить присяга до війни».
Зосередженість на пережитому суттєво вплинула на лексику, образність, метафори: «Скровавлене літо над світом, як помаранч (...) у ряд шикуються гроби (...) Могили встали на диби, перекопала смерть підземні ріки... ... весь світ, неначе мертвий лебідь, стоїть і споглядає власний труп». Коли не вистачає слів, поет використовує власні новотвори: «Барву неба розвидень розплів // Ув озерцях-очах, серцеквіті (...) Сонцебрів’ям над горлом криниць // Запалали оґолені душі (...) Ось хмарочолля днів Господніх (...) Он пам’ять розпустила сиві коси // І котить понадсвіттям віз» (...) У небі густих білоднів (...) Раює день собі золотовіршем» (виділення авт.)
Філософське мислення В. Погорецького має всі ознаки сучасного неоднозначного погляду суспільства на події афганської війни та її страшні наслідки, за котрі заплачено життями хлопців, яких ніхто не спитав, а чи вони хочуть умирати ? Але у строфах читач не знайде прямих інвективних звертань до винуватців загибелі «мільйонів розхристаних душ», за поета це робить його Муза: «Страшно. А жменя іуд // Під рядна ховає проценти, // Сурми скликають на Суд, // Смерть розставляє акценти».
Наступна цитата – вельми характерний приклад сповідування поетом засад естетики модерну – творення художніх образів містить виразні риси сюрреалізму, тобто розщепленої реальності: «І божеволіють солдати, // Коли сміються автомати, // Шугають душі в позасвіття // Невінчані... (...) Автомати співають хором (...) Очі ненароджених синів». Кожен оксюморон, як нервовий експресивний виплеск: автомати сміються, співають, а стан божевілля – нормальний стан для солдат, які вмирають невінчані, бо ще дуже молоді! І під той регіт, а чи поховальний спів, їм ввижаються їхні сини, котрі вже ніколи не народяться. Моторошна картина!
Сакральність душебуття поета в атмосфері конкретики абсурду (адже молоде життя і смерть – речі несумісні!) змальована витонченими образами, що викликають в уяві пастелі, створені пензлем Небесного Творця, і, попри все, дарують надію зболеному серцю.
Весна всміхнулась до бджоли,
Лелеки сонце цвітом вкрили,
Воскресли стоптані могили –
Загублені хтозна- коли.
