Футбол як національна ідея

У повітрі держави яскраво відчувається пошук ідеї, що обєднає націю. Така річ конче потрібна, бо інакше станеться щось страшне й передбачуване. Такою ідеєю на певний час став футбол. Підготовкою й проведенням «Євро-2012» країна жила останні кілька місяців. Не могли лишитися осторонь й письменники, за що їм честь і хвала або як то сьогодні модно казати – респект і уважуха. Увага до гри невипадкова принаймні для чоловічого авторського складу збірки, адже всі вони час від часу грають самі у різноманітних товариських матчах на форумах видавців чи то фестивалях.

Певним  «відкриттям» став політично-філософсь кий есей «Чорне золото надії» укладача збірки Сергія Жадана: несподівана відсутність ненормативної лексики й присутність виразно заявленої національної ідеї – футбол як місток між Сходом і Заходом, Півднем і Північчю. У чому автор залишився вірним собі так це у використанні традиційного для своєї творчості образу дороги – він пише не про своє рідне місто, а про подорож до й Донецьку.  Його текст – це враження від подорожі, політика, екскурс в історію клуба «Шахтар» і фанські війни. а також кілька філософських сентенцій на кшталт: «геній місця тяжіє над кожним із нас, незалежно від того, вогні яких стадіонів світять нам із телевізійних екранів», «Є речі, котрі неможливо пояснити. Їх можна просто сприймати як данність»).

Кілька цікавих асоціативних образів містить автобіографічно-ностальгійний есей Євгена Положія «М’ячі»  – школярі, що грають у футбол каштанами, порівняння Володимира Великого й Лобановського, Золотих і футбольних воріт. Текст Положія – то питання й відповіді, міркування й поради. Звісно, він вдається до історії київського клубу «Динамо», розмірковує над роллю і значенням для гри воротаря й тренера, уболівальниць й суддів. Але в основі есею – особисті рефлексії автора, який, до речі, розповідає теж не про своє рідне місто, й розповідь про те, як футбол допоміг  налагодити стосунки сина з батьком. В тексті виринає окреслений в романі «По той бік Пагорба» образ гри, що набуває широкого філософського узагальнення:»...гра триває. Вічна, як саме життя. І така ж коротка. Бо далеко не всі встигають бодай зрівняти рахунок».

Умовно дотичним до футболу є історично-міжнаціональний есей львів’янки Наталки Сняданко «Карпати» знов програли у футбол». Порядна львівська пані звісна футболу не любить. Авторка навіть описує ситуацію з дитинства, коли натовп вболівальників щиро вразив її релігійні почуття. Хоча  вона й згадує про ФК «Карпати» й про перший матч на українських теренах, все ж таки її есей – про Львів – історичний, пам’ятниковий і зовсім трішки – футбольний.

У підлітково-провокативному есеї Сашка Ушкалова «Харків: фабрика футболу»  знайшлося місце й власним спогадам про стусунки з грою мільйонів, й екскурсам в славне радянське футбольне минуле, й ототожненням себе із командою рідного міста: «Метал» – це моя команда, бо в нас дуже схожі характери. Я живу так, як грає «Метал» – виграю в сильніших і програю слабшим, здобуваю яскраві перемоги й поступаюся там, де від мене цього ніхто не очікує».

Так само строкатою стилістично, але об’єднаною футболом і любов’ю до рідних міст є польська частина книги, представлена есеями Марека Бєньчика «Останній штрафний» (Варшава), Павела Гюлле «Пан Янек» (Ґданськ), Наташі Ґерке «Футбол і польське питання (unplugged)» (Познань), Пьотра Сємьона «С-Л-А-С-К» (Вроцлав).

Як на мене, це книга не зовсім для футбольних фанатів, або для нетипових футбольних фанатів. Це тексти – для людей з тонкою душевною організацією, які здатні відчути дух міста, зрозуміти філософію гри. Кожне есе – це передовсім історія любові автора до того міста, до того клуба чи стадіона, до тих людей, про яких він пише; це власні рефлексії на тему гри, перемоги й поразки в філософському сенсі.