Хімічний склад «Речовин» Олега Романенка, або Лірика «без презерватива»
Світ складається з маленьких людинок, маленькі людинки – з води, вода – це органіка. Еритроцити, фагоцити, кістки, мозок, шкіра, волосся… стоп. Візьміть цей напівабсурдний перелік, додайте до нього трохи психологізму, дещицю злої іронії, вкиньте нерозчинні кавалки болю й наділіть суміш властивостями літер на папері та твердою палітуркою. Результат досліду називатиметься «Речовини», а провів його, щоправда, швидше «провів-навпаки», Олег Романенко – поет, знайомий усім, хто не байдужий до віршів під грифом «творчість двохтисячників».
Власне, для того, аби дійти до самого циклу «Речовини», читачеві доведеться трохи помандрувати вже знайомими текстами з попередніх збірок. Маршрут прогулянки вирахувано або складено підсвідомо, але, в будь-якому разі, дуже чітко. Спочатку – «Кохання хакі» зі старими добрими споминами, чи то пак текстами. Знайома нам царівна англійської мови, написана сикстинка й любов, що блукає під вікнами, дівчина, що опановує ходіння наскрізь, і , звісно ж, кіт, котрий за кимсь скучив. Нагадування бажань маленької людини, котрій хочеться «в кожні двері, а надто – в усі кватирки». А головне – «атоми» такої характерної для цього поета «я-центричності», не характерної для моднявих нині абстрактних, «відсторонених» віршів – від «я б стріляв таких, як я» із «Дуче мій, такого болю...» до «як не віриш, що я є, – вір у мене, як у Бога». Поволі лаконічний виклад життя із невдалим коханням і неможливістю щастя хоча б тому, що останнє характеризується надто хижими як для такої ефемерної речовини звичками, стає більш жорстким – недарма ж ідеться про «Побічні ефекти». Я-центризм автора й егоцентризм ліричного героя набирає обертів, відколи чернетки героя Романенка стають святим письмом, однієї спроби для смерті героєві вже замало, а повсякденне звертання «як тобі живеться-ведеться» автор перетворює на «як тобі вмирається». Трохи, знову-таки, знайомого нам «дитинного наїву» з нянькою-макакою й «антиграматичним» «я плакаю» – умовний контраст до поеми роз’юшених фізій і ляпасів по мертвому обличчю («Я плакав і кричав: «Ну чому ти помер?! Для чого ти це зробив, сволото?! Як ти насмілився?!»)
На початку збірки ліричний герой Олега ніби між іншим відзначає: «я зовсім схожий став на опудало, котре вже завтра опудалятами розвагітниться». На перший погляд, його вірші таки скидаються на чудернацькі опудалята, ладні відлякати чи не всіх. Любителів «класики» – антиестетичністю. Шанувальників урбаністичної поезії з насічками еротизму чи грубими зарубками порнографії, солоними матюками й ребусами-парадоксами – простотою, поміркованістю, ліричністю, що зберігається парадоксальним чином, всупереч прямолінійності в описах ударів долі. Збочених на застосуванні ефектних, епатажних літературних прийомів – якимсь художнім пуризмом, потягом до «набридлих» постійних оксюморонів… Утім, не думаю, що знайдеться багато охочих розкладати вже й так розкладені на хіміко-психологічні дрібки «Речовини» ще далі, на крихти теоретично-літературні.
Просумувавши всі ці аргументи, ми дійдемо висновку, що вірші Олега Романенка - це… ковток свіжого повітря. Розумна альтернатива близнюковим крайнощам родом із не відомого пересічному читачеві «завтра» й переспівами «класики» навіть не вчорашнього розливу. Римовані й верлібри, лаконічні й часом, надто у самому циклі «Речовини» – несподівано довші, – всі вони, по суті, «врівноважують» одне одного. Вони – «універсали». Стримано, по-чоловічому емоційні – тією емоційністю, що перемагає так само, як упевненість в очах людини перемагає експресивні вигуки з вуст людини іншої. Несподівані й меткі. Особистісні, без політичного підтексту, а головне – без реальних, як можна було б побоюватися з назви, хімічних формул-описів органічних чи неорганічних сполук. Позбавлені панібратства, притаманного містеріям, до яких інколи автори вводять «авторитетів від літератури». З особливими стосунками Бога й героя, з дивовижною несумісністю маленької людинки та грандіозного «я», з пошуком суті «хто я є» – «метушня метушінь», «я навіть не мішень – я комаха лишень». І – раптовим «Я – одна шоста світобудови, лише одна». Скромно й вишукано, чи не так?
У мене немає ні сантиметра, аби виміряти світ, ні здатності вигадати й повірити в ту формулу, за якою авторові «Речовин» можна було б «привласнити» певний простий дріб, який би вказував на те, яку частину світобудови він становить. Проте мені спало на думку інше – перечитуючи «оченятами його віршів» буттєбудову власну, таки дізнаєшся багато старого. Так-так, саме старого, і – наче вперше. Й річ зовсім не у свіжих звістках про те, що кров стоїть, а тече все інше, або художньо-логічну правду про равликів, які здатні довести пересічну людину до сказу. Просто вірші Олега Романенка дуже подібні на одяг з натуральних тканин, у якому досить зручно любити любма, пітніти в бійках із долею й умовно повертатися до школи – якщо не щасливими та сильними, то принаймні відвертими з самими собою. Тож і найімовірніший тип шанувальників цього умовно простого-простого, непоказного для любителів спецефектів одягу, – читачі, яким конче треба знати, із чого зроблені вони і те, що їх оточує. І задля цього вони ладні наважитися в центрі галасливого мегаполісу, де все електрифіковано-візуалізовано-урбанізовано, вітатися відкритою долонею, без рукавички, й декламувати тексти «без презервативів». У будь-якому розумінні.
Потужна рецензія! Авторці – респект!
справді??
дуже дякую... не очікувала)
кльова рецензія, ага -)
хочеться прочитати книжку, хоч я й встиг її прочитати вже О: -)
не розумію, якось тут так дивно відповідати...(
чого дивно?:)
встав свою фотку в профіль;)
не знаю.. воно якось довго з'являється – відповідь. маю на увазі
і не можна зрозуміти, є вона чи ні, і це швидкість чи глюк
фотку? лякати людей??)))
хм, в мене моментально)
ну, я ж теж лякаю людей;)))
а в мене якось дивно працює(
що значить "я теж", я тобі серйозно говорю.
т.б. – ну що мені дасть фотка?)
коментар більш помітним буде і автор не буде обезголовленим:)
ну...я ж не автор, я таке собі створіння)
Ви – автор статей на поважному порталі;) Цікавому й життєспроможному:) Цим варто пишатись, і собою заодно за це;)
І правда, вставте фоту. Ще яскравіше буде:)
ну, цікавістю порталу – та. собою – ну для чого ж) нецікаво якось пишатися.
фоту якось пошукаю, добре, раз тут вже такий примус))
Наталю, ти – авторка!))) І собою таки справді потрібно пишатися. Надто якщо вмієш отако писати.
ну, отаке – це якраз не проблема))
щось мене надто гладять за шерстю, аж незручно...
Нарешті я запам"ятаю, що ґендерно-свідомо авторКА)))) бо Вашим знанням довіряю;)
і до речі, Наталю, якщо Вікторія хвалить – то не просто так;)
напевне, що не просто. але ж є різні "але")
але дякую...за докори у т.ч.
а чьо, у Романенка є і життєствердні речі, навіть ось сьодні цитую весь день:
" і якось люблю я усі оці
і щастя моє велике множачи
сонечко повзає по руці
сонечко – в сенсі коровка божача"
ну, в принципі, цілком логічно, що є, згодна. але ж йшлося про загальний, домінантний настрій. ну й до того ж, по-перше, все досить суб'єктивно, а по-друге, запхнути в рецензію кожен віршик і кожен рядочок трохи нереально – на жаль чи на щастя, не знаю
та це не було зауваження до рецензента. і нічьо страшного, шо цей віршик Ви минули увагою. це я хтіла Олєжку реабілітувати в глозах громадськості, бо єслі хто не читав Речовин, то може і не схотять, мало лі:)
кстаті сам Олєжка сказав, що це найпритомніша рецензія на його текст з тих, які він коли-небудь читав, так шо реабілітовувати й не варто:)
а які непритомні? бо я, здається, лише одну бачила...
хя, якась дивна фраза в голові крутиться – "рецензія – не привід для знайомства". дивно)
не знаю, я теж тільки одну бачив – оцю )))
)) багатостраждальну
Як це не привід? Навпаки:) Якраз нагадалось знайомство Волошина із молодою Цвєтаєвою, приводом для якого стала якраз реца на книжку невідомої тоді поетки, яку Волошин перший оцінив;)
Ну а для інтер"ю – привід? (із натяком:)))
чому не привід... ну, напевне, тому, що є ще деякі певні
обставини...
якщо з натяком, то, напевне, привід... але знати б, як
О! Як – це не проблема:) Вважаймо, домовились з Вами;) Тепер ще з Олегом домовимось, це я беру на себе О:)
ну, ще є проблема віднайти час, правда, це вже технічна проблема, другий крок після принципової згоди сторін (ну, якщо обидві сторони згідні))
а це вже я буду рішать, чи варто:)))))
прошу О: -)
ну що значить реабілітувати... я, якщо чесно, не зовсім розумію людей, які воліють читати лише позитив. на таких, до речі, будь-якими реабілітуючими чи нейтральними аргументами вплинути складно доволі
я теж не розумію людей, як воліють "лише". але ж я і не про "лише".
ну.. та, логічно.
якось я однобоко подумала
хороша рецензія, звертає увагу на книжку саме тої аудиторії, якій книга підходить. Романенко – дуже, дуже хороший автор. Був і залишається одним із моїх улюблених і особливих.
дякую, сподіваюся, що таки вгадала з характеристикою.
знаєте, я сама не люблю таких віршів теоретично, бо вони надто "прості", мене ж тягне до осучаснень та експериментів. але Романенка читала із задоволенням. запам'ятовується й "пробиває"
дуже влучне зауваження!!!!
хороша рецензія має звертати увагу на книжку саме тої аудиторії, якій книга підходить – стопудово:)
пан(но) Фіш, а чого б Вам не зареєструватись, а;)?
рецензія дуже змістовно характеризує образність поезії Романенка, але от про його бездоганну техніку віршування – ні слова. Поспішаю заявити, як філолог, що ця техніка – ну просто кайф-морожено. Зверніть увагу на рими. Що з чим римується. Гляньте на ритм, який тільки на перший погляд є кострубатим, але закономірність і виваженість тої кострубатості насторожує. Грамотність поєднання словосполучень, відмінки "на межі", рідкісні, але законні маловживані слова і вирази вимальовують загальну картину соковитості і, водночас, екзотичності українського слова. І при цьому при всьому вірші неймовірним робом лишаються "простими"(с). Я лічьно впевнена, що цю техніку Олєжа поміняв на свою безсмертну і самовбивчу душу:)
ритм класний, тут я навіть і не пробуватиму заперечувати. рими – ну, тут в мене у їх оцінці, у сприйнятті, є домішки власно-смакові, тому я не дуже люблю оцінювати рими – звісно, окрім випадків, коли ясно, що, яким би не був смак читача, рими як такої не має (про всяк випадок: то я абстрактно кажу, не подумайте).
зауваження це прийму до відома. єдине, що хочу сказати – я, в принципі, свідомо намагалася не надто "влізати" в літературознавчий аналіз. аби не переобтяжувати. бо є різниця між рецензією, мета якої – схарактеризувати збірку, дати зрозуміти, чи варто її читати, яка вона приблизно, і між рецензією, що має на меті професійний аналіз, оцінку стилістики і т.і. можливо, тут я не маю рації – лише думка.
"зауваження це прийму до відома"
ах, мила пані, Ви знов за своє:) Уявімо з Вами таку картину. Іде по вулиці людина, глянула на небо, і каже: гарне яке, синє небо. А інша людина проходила повз, почула, потім повернулася, сіпнула першу людину за рукав, і каже: а чому ти сказав це надто тихо? і взагалі, не привів метеорологічних даних на найближчу добу? і мені здалося, навіть криво посміхнувся, коли це промовляв...
Дак от у нас з Вами, сподіваюсь, не так. Просто оскільки тут з"явилась реца на романєнка, я вирішила і свої думки про нього оприлюднити, що жодним чином не віднімає від вартості вашого чудового відгуку.
ні, ну чекайте. я ж не кажу, що бачу суцільні зауваження чи, недай боже, що ви мени тут критикували)у мене є свій потяг нехай не до досконалості, але до вдосконалення. і цікавість до того, як сприймають, грубо кажучи, "продукт" інші. хто чого прагне бачити. що є зайвим, а чого бракує. це ж не означає, що я кидатиму писати
чи виправлятиму все, про що мені кажуть. реально – прийму до відома, хоча це негарно канцелярно звучить. ну а "зауваження" – вважаймо, що я просто неправильно висловилась.
загалом цікавий у нас діалог виходить)
ага, а ще кажуть, що серед українських літераторів зірок немає. ондо яка обговорювана стаття про Романенка!:)))
ну, обговорювана вже трохи в іншому руслі.
але щодо зірок – та завжди казатимуть, що нема, й не лише серед літераторів, хоча література – чи не найнезанедбаніша, як на мене – з точки зору уваги до неї. але ж у нас "прекрасна" ментальність,
що тяжіє до вічного самоприниження й ігнорування того, що в нас таки якимось дивом є
і це нот бед, я вважаю, коли літератори самі собі роблять ім"я, коли пнуться з останніх сил, щоби привернути до себе увагу, змусити знати про них, купувати їх книжки. бо це загалом приємно віддзеркалюється на основному загалі. хотя я тут же подумала, що поет – він же не фабріказвьозд, чьо це ін мусить кочевряжитись і комусь щось доводити, якщо у нього росто вірші геніальні виходять... но знову "хотя": раз уж ми живемо саме в таких історичних умовах, де Романенко має заголити торс і продемонструвати окрім віршів ще й пірсинг в сосочку- значь, в цьому є якийсь вищий смісл, нє?:))
а як можна змусити знати про себе? от цього я, до речі, не розумію просто. звісно, прикладені зусилля – то но бед, але ж який механізм доведення геніальності? особливо любителям фабрікізвьозд і попкорну?и втім, я тут дуже необ'єктивна у цьому питанні, воно для мене болюче надто(
як видавець і сякий-такий літпродюсер я все ж таки виокремлюю таке поняття, як свідоме самопозиціонування літераторів. Коли ти подаєш свої тексти на всякі конкурси, надсилаєш їх до публікацій у антології, альманахи, розміщуєш їх в періодиці, піаришся на літ.імпрезах, акціях, ведеш більш-менш активних спосіб мистецького буття – знач, даєш про себе знати. На противагу можна уявити якісного автора, який сидить вдома, пише хороші тексти і нчіого вищезгаданого не робить- натомість працює манагєром в офісі або нахлєбніком в родині:) Я от приміром зараз написала роман, і бігаю по радіостанціях, тв, журналах і взагалі медіа, щоби хтось щось про мене сказав, щоб на книзю звернули увагу, розкупили її в магазах і збагатили моє супер-я і мою кишеню видавця заодно. Не скажу, що я у захваті від того, я би воліла приймати шквал оплесків і дзвінків з лєсними фнансовими прєдложеніями, але оскільки громадскість не дуже поспішає завалити мене увагою і грішми – я сама скою собі щастя власноруч:)
класний підхід, але потребує певного характеру, чи не та?
ну, в мене, нахлєбниці, було б кілька питань – як, по-перше, дізнатися про якісність чи неякісність себе як автора. ну і я як виникають загалом "приводи" для втрапляння на акції – "вазьмітє мєня я харошая"?)))
не знаю, можливо, цю розмову треба було б звідси виокремити в більш затишне "помешкання"
ну да, нас зараз забанять за оффтоп. чєркнула Вам в лічьку:)
Прекрасна рецензія, дуже дякую.
це вам дякую – за таку оцінку і, головне, за те, що було приємно читати