Хіповські казки й примари Діснейленду

Попалися нам із дітьми* три книжки, зовсім різні. Але вада у них однакова: зміст книжки розрахований на один вік, а манера написання цьому вікові геть не відповідає.
Почнемо з найкращої. «Зайчикові книжка» Івана Андрусяка – в ній зашкалює рафінована доброта. І це класно. Читати її в кайф. Ритмічну прозу діти сприймають, і малюнки, підкреслено прості, їх зацікавлюють. Із принесених книжок діти вибрали першою читати саме цю.
Я насолоджувався хіповським духом цієї книжки. Знаєте, як малим складно пояснити, що травичку рвати не можна? Чому всі рвуть, вони ж теж знають, що траві боляче, а рвуть? Значить, траві не боляче? А мені не можна?
Після цієї книжки, після розповідей про квіти, про порятунок вовченят, про заблукалого журавля, татам стає легше пояснити дітям, чого від них хоче їхнє замасковане серце старого хіпана. І кода про те, що тато був маленьким, дітям теж дуже подобається: вони починають розпитувати, де ти жив, тату, в який садочок ходив...
А десь на середині книжки мене Марко перервав: «Тату, а правда, коли була ніч, ми бачили багато зірок і одну планету?»
Він завжди щось таке питає, коли втратив нитку розмови і хоче зупинити потік татових слів. Тобто, Андрусякова книжка трішки все ж таки монотонна: її треба читати по одному оповіданню, а не всю одразу. Бо в кожному окремо текстику є і всіляка колізія, і напруженість сюжету, але коли починаєш читати підряд четверту – діти не можуть утримати увагу. Хоча й хочеться, щоб тато читав далі: він при цьому такий потішний і розчулений.
Ага, я ж обіцяв викрити невідповідність змісту і манери написання. В «Зайчиковій книжці» вона лише в одному місці: в оповідці про футбол. Ну не міг я пояснити дітям, про що то написано. І навіть у вболівальників діти в такому віці – 3-6 років – навряд чи знають усі ці прізвища футболістів, які дядько Іван роздав звірям. А з іншими казочками – все гаразд.
Складніша ситуація зі збірником «Казки Австралії». В них упорядники намагалися зберегти весь колорит міфологічної свідомости, тобто, це більше збірник не казок, а міфів.
Діти раніше на ура сприймали різні давньогрецькі міфи, типу про Дедала з Ікаром або про Нарциса. Я сам колись із задоволенням їх слухав. Але австралійські міфи, здається, занадто чужі. Велика частина із них взагалі не сюжетні. Вони описують, наприклад, звідки береться дощ. А що, як я дитині раніше описував цей процес інакше, геть не схоже? Чого ж тоді тут написано так?
Іще гірше, що в багатьох казках повно жорстокости. Головний герой, який сприймається дітьми, як позитивний, обрубує руки Сонцю, або припікає вогнем голову Курці, яка йому той вогонь подарувала.таке взагалі читати дітям соромно.
Тобто, класно, що діти навчаються відрізняти австралійський колорит від африканського або європейського. Але книжка австралійських міфів написана все ж більше в розрахунку на дорослих, яким цікаво дізнатися якісь ази чужинської міфології.
Хоча картинки, звісно, дуже гарні. В основному їх тепер діти в цій книжці і роздивляються.
А от третя книжка – «Геройська книжка Малого Вовчика» Іана Вайброу – це «вабщє капець». Вона написана у формі листів маленькогого вовчика до тата. Його віддали навчатися до вовчої школи, а він з тої школи зробив бардак, і пише про це. Всі листи, більшою частиною тексту, складаються з того, що журналісти називають «паркетом», а дипломати – «протоколом». Він, особливо на початку, по багато разів повторює, як він за батьками сумує, як їм тут буде цікаво тощо.
Читав я цю книжку лише Марку – Петька іще б взагалі такого не сприйняв. Марко стійко слухав, як я читаю початок книги, намагаючись пропустити найбільш занудні моменти. Аж до того місця, де я сказав: «Нє, далі не можу читати». Марко тоді відповів: «Так, тату, мені ця книжка теж не подобається».
Тобто, форма розрахована на дітей постарше, можливо, на тих, що вже самі уміють читати, що розуміють умовності, притаманні листуванню. Але сюжет, який розвертається, і так звані «веселі» моменти розраховані на трирічного хлопця.
Ну, наприклад, те, що автор називає «пригодами», схоже на імітацію розповіді дитини про похід до Діснейленду. «А там був мікімаус, і я з ним здоровкався за руку, а потім там була кімната страху, і в ній було ооой як страшно!...» Ці всі моменти я вичитав уже сам – дитину напихати ними не хотілося.
Це не перша книжка цього дивовижного автора, яка до мене потрапила. Вони весь час чомусь видаються за гроші благодійних фондів, які чомусь вважають, що українським дітям такі книжки вкрай потрібні. Але розраховані вони на тих, кого прийнято вважати дегенеративними американськими чадами. Рівень телепузиків. (Я і сам впевнений, і дітям розповідатиму, що насправді в Америці, напевно, майже всі діти розумні, але хтось для них чомусь пише отакі книжки.)
Ось такий наш рейтинг: український дядько Андрусяк кручє за всіх американців і австралійців. Хоча, можливо, ваші діти й ви сприймаєте книжки інакше.

• Діти – Марко, 4 роки, 7 місяців, Петро, 3 роки, 3 місяці.