Хто тут дибіл?
Після своєї появи став роман Михайла Бриниха «Шахмати для дибілів» чи не найбільш обговорюваною книгою видавництва «Факт». І хоча так сталося понад чотири роки тому, проте не буде на шкоду трішки про нього поговорити й зараз.
ПОПЕРЕДНІ РЕЦЕНЗІЇ:
- Михайло Бриних: Шахмати для всіх 14 листопада 2008
- «Шахмати для дибілів»: виховання дошкою 10 лютого 2009
Відразу напрошується декілька питань. Чим був зумовлений непересічний успіх цієї книги? Для кого тії «шахмати»? На яку аудиторію розраховано цей текст? І нарешті – хто тут дибіл? Хлопчик, що любить всі плотські і мирські спокуси, починаючи шоколадом і чіпсами і, кінчаючи над «Плейбоєм» з Іриною Карпою на обкладинці? А може гросмейстер доктор Падлюччо, якого у цивільному житті звати просто Вася – сторож-невдаха, можливо й алкоголік та божевільний, як можна здогадуватись з певних індіцій? Їхня мова, яка у письмовому вигляді мусить коробити не лише едукованих філологів-пуристів, але й будь-яку освічену, чи просто «порядну» людину. Проте в усному варіанті ця мова є широко розповсюджена по всій території від Сяну до Дону, та й всюди там, де можна зустріти наших співвітчизників, з філологами-пуристами включно, не лишає сумнівів, що до того, кого стосується епітет «дибіл» в титулі книги.
Але й мова автора мало чим відрізняється від мови персонажів. Творець роману пропонує читачеві софістиковану, багаторівневу гру, в якій нашаровуються різні плани та семіотичні системи.
Наративний план є досить простою варіацією на роман-виховання, як є зазначено в анотації. Хлопчик (або ж «мальчік») Міша за дещо драматичних обставин знайомиться із охоронцем Васею. Він же «Васілій Петрович». Він же доктор Падлюччо, колишній шаховий гросмейстер, котрий втаємничує Мішу до царини шахової гри. З цією метою вони щодня сходяться в магазині, де працює доктор Падлюччо, аж поки останнього не звинувачено у педофілії і доктор мусить рятувати себе втечею. В епілозі історія виходить на дещо інші горизонти. Тут присутня і варіяція на розповсюджені у народі теорії змови, і зустріч в костелі (чи то в «кастьолі»), що відбувається у дусі романів Дена Бравна, і втаємничення до одвічного двобою добра зі злом, і ключова роль адепта, тобто «мальчіка» у цьому двобої, що відкриває перспективу можливого продовження роману.
Книгу можна читати також як шаховий підручник. Її структура цьому лише сприяє. Шахова гра утворює романовий метатекст. Коротка історія виникнення шахів тут постає як авторський апокриф. Розділ «Фігури та їхні основні повадки» пропонує безліч дотепних, але й моторошних аналогій до людського суспільства. Імена відомих гросмейстрів та ключових для розвитку гри партій (кожна з яких відображена на схемі), церковні заборони гри... – тут йдеться не лише про шахи; маємо тут історію людської цивілізації, подану в епічному скороченні. При чому без герменевтики у тонкощах гри, розіграної автором годі розібратися. У тексті роману (як личить на постмодерну літературу) все пов‘язано з усим системою правил, так як взаємопов‘язані шахові фігурки, між собою, але також і з тією метою, якої намагається досягнути гравець. Велике віддзеркалюється у малому, а мале у великому. Шахи, за словами доктора Падлючча, то «вивернутий світ». «Кароль» – «це безвольне і трусліве чмо, яке всігда винне у твоєму програші...», натомість «пєшка» це «узколоба й тупа істота, котору каралі одправляють на бойню, часто дажи без особого смисла...» і яка себе почуває затишно у натовпі, тобто «єслі рядом єсть ще одна пєшка...». Роман (як і реальний світ, відображений у дзеркалі романового тексту) побудовано за структурою шахової партії (дебют, мітлшпіль, ендшпіль), кінець якої лишається наразі невизначеним.
Ключом до прочитання цього майже пригодницького тексту, є мова, тобто мовно-стилістичний план. Це він поєднує окремі плани між собою навзаєм, а також з позатекстовою реальністю. Тут варто пригадати хрестоматійну метафору основоположника сучасного мовознавства Фердинанда де Сассюра і всі фігури відразу стануть на свої місця. Романові шахи слугують не лише метафорою світобудови, суспільства, вічної боротьби стихій, але також (а може й передусім) мови. Мови загалом і, зокрема, тієї мови, якою написано роман. Нагадаю: «Для того, щоб шахова партія виглядала в усіх аспектах як функціонування мови, треба було б припустити немислячого чи неінтелігентного гравця». Тобто, за «Курсом загальної лінгвістики» де Сассюра саме мова і є такими «Шахматами для дибілів», у які ми всі без винятку бавимось. Мова, як і шахи, являє собою дуалістичну систему, в якій є присутній потужний елемент гри та випадковості. Для опанування мови та «грою» за (граматичними) правилами, як і в шахах, є необхідним себеопанування, дисципліна та послідовність. Кожний, хто вивчав іноземну мову, є свідомий цих, дещо банальних істин.
Проте до незаперечних реалій українських мовних буднів належить факт існування такого широко розповсюдженого явища, як суржик. Механізм виникнення суржику був досить широко висвітлений соціолінгвістами та істориками мови. Але це не привело до зникнення цього «байстрюка українсько-російської диглосії» з мовлення українців. І саме це мовне явище намагається у своєму авторському варіанті відтворити Михайло Бриних. Мало того, ця мова слугує йому не лише об‘єктом опису, але й матеріалом, з яким він працює, а в останній інстанції також метафорою, провокуючою до мислення.
Тут треба зробити коротке зауваження. Одним з аспектів авторського суржику (як і авторського наративу) є його вірогідність. Важко уявити, щоб хтось із реальних мовців використав у одному реченні високолітературне, вишукане українське слово і відразу по тому росіянізм, запозичений з просторіччя. Тобто, або ти говориш культурно і не вдаєшся до російського просторіччя, або ти говориш «на нармальнам язикє» і тоді просто не використовуєш слів на кшталт «мріяти, серветка, мовляв, негайно, чи то Европа». Проте в романі таке явище можливо спостерігати досить часто. Таке змішування і перемикання мовних кодів спочатку в непризвичаєного читача може навіть викликати головний біль. Але – хто знає? – мине ще якихось п‘ятьдесят років і вся українська література писатиметься саме такою мовою, не викликаючи у читачів жодних сумнівів, питань та інших побічних ефектів. Все залежить від гравців, тобто мовців, себто від нас. Все залежить від того, як ми цю мовну партію будемо надалі розігрувати...
