«Макабричний бенкет»: Вітаміни-депресанти для янголів і демонів

Чорна депресія, «неповноцінна» любовна лірика й божевілля, без якого, напевне, неможливим було б існування людської цивілізації, – виявляється, «лише» це – гідна альтернатива гучному патріотизмові, патетиці на тему національних питань і словоживопису злиднів. Принаймні свого часу віршовані вагання між народженням і смертю, реальними стражданнями та потворними галюцинаціями, ледь приправлені обережним, неагресивним звертанням до католицизму, зробили Еміля Нелліґана національним поетом франкомовного Квебеку. Збірка «Макабричний бенкет», до якої увійшло близько 60 віршів депресивно-тривіального лірика з 19-го століття, улюбленця чи не всіх франкоканадійців, для книжкового ринку сьогоднішньої України – гість начебто й не зовсім проханий, однак люб’язний, манерний і надзвичайно цікавий. Тобто «вартий адекватного прочитання», як зазначає перекладач – Євгенія Кононенко.

 Табуни-неврози, що йдуть без вороття у сандалові гаї, нудьга-мегера, котра грюкає в пітьмі чобітьми, хрипіння душі в чорній глибині криниці – таким є камертон «Макабричного бенкету» Еміля Нелліґана. Недарма один із найретельніших дослідників мотивів поезії «канадця нумер один в поезії» Поль Вишинський виділив такі чотири основні – Ідеал, Сон, Бог і Смерть. І якщо до ідеального чи то пак ідеалізованого у світі рим та ритмів, а надто – до сновидінь і міражів, усі ми звикли давно й звертаємо на них мало уваги, то не помітити спокійно-надривної суїцидальності Еміля навряд чи зможе навіть якнайнеуважніший читач. Пояснювати це – молодим віком поета, адже весь його, скажімо прямо, невеличкий доробок у 196 поезій створено у проміжку між зелено-максималістськими 16 і 19 роками, або ж зародженням уже його незбагненної, але від цього не менш небезпечної психічної хвороби, або будь-якими іншими причинами – справа критиків або скептиків від прози. Шанувальникам красивих слів – падати у морок, будьмо відвертими, подібних одне до одного, депресивних, але разом із тим дуже щирих і опуклих образів.

«Чому, коли я був у світу на порозі, з колиски не зробив ніхто мені труни?» – напевне, лейтмотив, витриманий у цілій збірці. Зайвість і недоречність себе як поета у житті, радісний щем дитинства, але водночас – акцент на тому, як довелося пізнати «дорослі муки». «Фатальний кіт»-танцюрист, чорна галюцинація, котра з’їдає поетове серце, – нічне страхіття, котре неодмінно асоціативно нагадає читачеві, вихованому не лише на словесних екзерсисах своїх сучасників, про «чорну людину» Єсеніна. І поряд – наче портрет із двох половинок, де одна – скромний «син нашого часу», інша – друг котрогось із блоківських ліричних героїв, збурений видіннями свого ж життя у чаді комину:

Поклавши ноги на камін,

Курю й тягну поволі пиво.

Моя ти люлько незрадлива,

Чи викуриш зимовий сплін?

У неба я нелюбий син,

Тому і мучусь так жахливо,

Поклавши ноги на камін,

Курю й тягну поволі пиво.

О смерте, я всміхаюсь криво,

Я в’язень цих пекельних стін,

Вже краще з чортом нечестиво

Куритиму свій нікотин,

Поклавши ноги на камін.

Ронделі й сонети Еміля Нелліґана – стовідсотково не вітаміни для оптимізму. «Я в цей вечір повішусь на вході у дім, Щоб у пеклі співати свої серенади», «Я не можу заснути, мені не дає Грім скелетів і клацання грізне, шалене, Коли ліжко труною поволі стає, Я спускаюся в яму з життєвої сцени, Де валторною серце застогне моє», – тут таки є проблеми із концентрацією смерті й щему на один не піднесений до квадрату рядок. Втім, у будь-якому разі – хіба не варто сплатити зіпсутим настроєм й налаштуванням на хвилю плинності буття й зайвості окремо взятої людини за класичні тверді форми, неочікувані повороти навіть на трасі заштампованих у сьогоднішньому сприйнятті образів та численних риторичних фігур – напевне, основного, улюбленого стилістичного прийому мсьє Нелліґана? Молодість ліричного героя, порівнювана із зґвалтованою жінкою, котра йде по парку в ніхто не розуміє, що з нею коїться, відблиски перламутру й порцеляни, оживлені мазурки Шопена й «луна сакрального концерту» Рубінштейна, примари Ліста й Бетховена, звертання до «спокусника» Бодлера й рівного Богові Данте, «бо вже не тільки пекло, але й рай Напам’ять вивчили твою поему»… Це – наче перлинки у мороці смерті й незадоволення ліричного героя, а, даруйте за дешеве порівняння, перли – поза часом, вони завжди актуальні. Тож так само актуальні нині переплетення поезії із музикою – як інтонаційно, так у в сенсі змістового наповнення. Ну а переплетення пекла та раю, божественного та гріховного, католицького і трохи язичницького, – безсумнівно, те, чим приваблює збірка. Цнотливими контрастами. Наївністю – й викликом. Бронзовими птахами, що відлітають з каплиць, душею, що схожа на муслін, котрим огорнена черниця, напівживою статуєю Христа й, знову ж, тим самим Ісусом, що грається в пісочку…Одне слово, усім тим, чого годі очікувати від «національного поета».

Одне-два слова в бік любовної лірики, одне-два слова в бік пейзажу, решта – картинки зсередини душі й замальовки красиво-богемного, проте такого сумного мистецького світу. Проплакавши, прозітхавши, прокричавшись до демонів і янголів, поет «запрошує» не просто на Танок смерті, а на сам «Макабричний бенкет»:

Сідають в коло всі, гримлять кістки і сміх,

Ми вип’ємо за вас, о пращури-скелети.

Хай їм іще вина у келихи наллють,

Ми ж вип'ємо за смерть із черепів, поети,

Щоб заглушити в нас ридань шалену лють.

Емоційно, макабрично, моторошно. І – дивно – від поета, котрий зазнав прижиттєвого тріумфу. Поза тим, напевне, що б там не казали шанувальники рожевих світанків і трояндових планет, саме це і є рецептом поетичної успішності: бути депресивним. А що в Україні мало знайомі із практикою суто особистісного депресиву як «поетичного культу», то нині маємо добру нагоду ознайомитися із ним – красиво оформленим й проілюстрованим, наївно-юним і водночас викличним у стилі ретро. А головне – ексклюзивним: адже загадкового поета, разом з яким змушені щороку сумувати школярі у Квебеку, в Україні раніше майже не перекладали…