«Велике розлучення»: Маленька книжка про велику безмежність

Ось є, знаєте, книжки, котрі промовляють до серця. Є така музика, такі картини, така архітектура. Коли це – не просто естетична насолода, не просто провокатор нових думок, не просто кайф чи щось там іще. Коли глибина вже не вимірюється тільки красою. Коли виникає відчуття тривимірного простору навколо, коли відкриваються двері в інший світ.

Книжки Клайва Стейплза Льюїса, ірландського письменника і християнського філософа позаминулого століття, найбільш відомого як автора «Хронік Нарнії», завжди вражають такою невимовною глибиною, цілісністю і ще – світлом. Описуючи вигадані світи, населені фантастичними або й цілком реальними істотами, Льюїс не просто бавиться хитросплетіннями фантазії, він зумисне виходить за рамки тутешнього світу, щоби абстрагуватися від земних законів і правил і показати те, що не вкладеться в контекст звичної реальності.

«Не знаю, чи можна говорити про це на землі, – говорить герой Льюїсового «Великого розлучення». – Мене б звинуватили в жорстокості. Мені б сказали, що я не вірю в людину, що я ображаю її найсвітліші, найсвятіші почуття…»

А за межами нашої маленької планети все сприймається по-іншому. Інші виміри, інші закони, інші, незбагненні, причинно-наслідкові зв’язки. І навіть виходячи за її рамки на човнику уяви, ми починаємо бачити все під іншим кутом, так би мовити. Саме цей засіб і використовує геніальний письменник, щоби створити неймовірно промовисті та яскраві метафори в своїх алегорично-фантастичних творах.

«Велике розлучення» – книжка про позасмертний світ, про безмежність, якщо хочете. Герої вже вийшли за межі земної кулі й тепер перебувають у просторі вічності. Там вони чинять свій вибір, там борються з гріхами (які чомусь перестають бути гріхами в нашому розумінні слова) або заперечують чесноти (які там перетворюються на еквівалент радости). Різниця лише в тому, що там, у позачассі, усе до болю очевидно. Звісно, через призму все ще людських очей ні головний герой, ні читач не можуть розгледіти всього достеменно, як не може графіка на аркуші паперу передати тривимірної геометричної фігури. Але когнітивні метафори й прості порівняння, присутні в тексті, пояснюють все більш, ніж доступно.

Більше того, сама історія, сам сюжет настільки захоплює читацьку увагу, що важливі істини відкладаються в пам’яті майже методом 25-го кадру.

Автор фокусується на найважливішому, на самій суті, на тому, що насправді хотів сказати, а не бавиться у великого майстра слова. «Найменше хотів задовольнити цікавість тих, кого цікавлять подробиці вічного життя», – каже він.  

Льюїс також виходить за межі конфесійності: «Мої друзі-католики неабияк здивуються, адже для них душі Чистилища вже спасенні. Здивуються й протестанти – для них же смерть закриває вибір. – Можливо, і ті, і инші є правими. Не мордуй себе такими думками. Ти не зрозумієш співвідношення між Часом і Вибором, доки не вийдеш за їхні межі».

«Вічність не дожидає майбутнього, щоби в ньому здійснитися».

Головна ідея твору – Радість. Мізерність пекла й зла, суєтність земних прагнень і розумінь, вічна й непохитна радість. Це те християнство, яке часто ховається за флером обрядів чи статечности. Те, про що забувають проповідувати в церквах і що навчилися не зауважувати в Святому Письмі.

«Пекло менше, аніж земний камінець, менше, ніж один атом цього світу, Справжнього Світу. Глянь на метелика в нашому, істинному світі. Якби він проковтнув усе Пекло, він би і не зауважив».

«Але зараз ти вже не можеш заражати своїми стражданнями. Тут є радість, яку не можна порушити. Наше тутешнє світло здатне поглинути весь твій морок, а морок твій не обійме тутешнього світла».

Алегорія великого розлучення – розірвання шлюбу між Пеклом і Небом – заперечує існування так званих інь і янь, добра й зла, переплетених між собою й взаємозамінних.  «Існує тільки одне благо – Бог. Решта стає благом, коли обернеться до Нього, і злом, коли від Нього відвернеться».

«Природні почуття не високі і не низькі, і святости в них немає. Вона виникає, коли вони підлеглі Богові. Коли ж вони живуть своєю волею, вони перетворюються в ідолів».

«У природній любові є те, що веде до вічности, природне ненажерство цього не має. Але в природній любові є також те, за що її можна вважати любов’ю небесною, і на цьому заспокоїтися. Адже мідь легше прийняти за золото, ніж за глину. Якщо ж любов не перемінити, вона загниє, і загнивання її гірше, ніж загнивання дрібних пристрастей. Це – сильний ангел, а тому – сильний біс.»

Коли занурюєшся в світ, описаний у книжці (і розумієш всю його реальність поза навіть метафоричністю), стає насправді легко. «Тут ми всі дізнаємося, що завжди були неправими. Нам більше немає потреби чіплятись за свою правоту. Стає так легко… Тоді ми й починаємо жити.»

Проте… «Спочатку буде боляче. Істина задає болю всьому примарному. Але потім зміцніють твої ноги».