Поезія з Брустур: Марева на мові смерек

Василь Карп’юк привернув мою увагу насамперед як лауреат україно-німецької премії ім. О. Гончара, тому, коли він невдовзі був гостем спілчанського «Літературного четверга», котрі модерує у Тернополі Наталка Пасічник, я зі зрозумілою цікавістю познайомилася з молодим поетом.

Брустури – це  місце на Прикарпатті, про яке знають хіба що географи. Та поет шанобливо назвав свою другу збірку (дебютна – «Мотлох», 2010) саме так, підкресливши  характер певної регіональної ізольованості своїх поетичних текстів, «напоєних і підсилених екстрактом брустурської хвої, гонором його леґіньської вдачі» (Петро Мідянка). Однак, про автентику поезії В. Карп’юка можна говорити лише умовно, на рівні міксу задавненої гуцульської лексики та батярського сленґу.  Його ліричний герой – романтик, як породження давнього українського символізму  й, одночасно, прагматик, котрий бавится  в «ігрову критику» (за М. Прустом). Він свідомо деформує ті чи інші риси менталітету горян, акцентуючи на прихованому глузуванні, навіть пародіюванні, котрі надають віршам (не всім) неґативного пафосу: постмодерний засіб дражливого пастишу обертається засмічуванням поетичної мови і свідомим епатажем («Б’ляДА ПРО УКРАЇНУ», «Але ж ти / Ти – людина / ти знаєш що ти людина? / Ти знаєш про це чи ні?», «Всі ми гості у цьому світі / І життя – театр а ми актори / Як це круто – знати істину / Навіть будучи хворим»).

 Саме сучасний світ з його плинністю привертає увагу поета, а поведінка учасників суспільної  взаємодії – це умовна  гра вражень, в якій доста маскувань, взаємних ошукувань і підступів. Відбувається ніби ритуальна вистава, в якій різні персонажі, зі своїми різними характерами, під час різноманітних сюжетних ходів, епатуючи почергово, творять майже наркотичне дійство авторського перевтілення  («І що я тут можу вписати / Про свої дерева-марева? / Бо всі вони того варті / Але одно ціниться найбільше / Тому і слова жодного / За ним не вимовлю / А лиш візьму сокиру / Та зітну з пня / Щоб очі добрим людям не муляло»).

Впадає в око алогізм поетичних висловів і метафор, котрі, тим не менше, запам’ятовуються як такі, що мають ориґінальні, властиві тільки нашому поетові риси («Чи варто говорити для того, аби не мовчати?», «Я хочу пропити всі гріхи і бути тверезим», «Перехопило подих та лишився живим тому що не вмер», «Я образив себе і тому я на себе ображений»). Його цікавлять передусім ті межі свідомості, поза якими сл ова зникають, хоча значення їх залишаються незмінними («Самотність пустий листопад де ніякого слова не сказано / Порожній конверт де жодного листа навіть листка немає / Китайська що красива без квітів красивіша за квіти ваза / Щирі слова кохання відверті слова замовчані навзаєм»).

Напевне, у поетичних візіях відбився суто особистий досвід молодості: музичність, тиха ніжність тону, м’якість поетичної форми, тужливість і меланхолійність деяких віршів («Я посміхаюся тобі», «Пантруй ватерку бо як згасне», «Почалася гроза», «В передчутті Різдва», «Зі стріхи скапує вода») випливають із глибини душі. Багато з тих, хто прочитає ці вірші, і хто має смак до поезії, я впевнена, не залишиться байдужим

Подібна алюзивна властивість поетичної мови Василя Карп’юка, як це не парадоксально, є очевидною ознакою немодної нині класичної універсальності («Лунає щебет у гаях / Такий предвічний / Зі стріхи скапує вода / Сльозами січня»).