Мудрий хаос ачи безглуздий порядок
Колись авторка цієї рецензії написала про один із попередніх романів Любка Дереша: «Фестиваль самогубців виявився театром абсурду, де кожен актор має свою маску, свою шизу ... всі учасники дійства перебувають у стані початкової параної ... виникає крамольна думка, що автор просто кепкує з читачів». І що цікаво, подібна крамольна думка виникла в мене й під час читання роману, про який мова. Коли заналізувати текст і проблеми, котрі у романі присутні, то це вельми серйозний текст і вельми серйозні проблеми – погляд на світ як на змінну, тягучу й текучу даність, де нема кордонів між верхом і низом, вічним і моментальним, буттям і небуттям, одним словом – хаос, а ще точніше, в стилістиці автора – Хаос!
Подолати янусоликість дійсності можна тільки через діалог, і під час сотворіння тексту, гадаю, виникає ілюзія такого собі впорядкування хаосу, а це, в свою чергу, дарує людині, в нашому випадку, авторові, відчуття власної нерозмінної неповторності. І саме на стику цих наративних ліній виникає оте саме відчуття, що автор навмисне будує невідповідність між заявленою темою твору та технічними й лексичними засобами, що створюють ефект травестії. Візьмемо для прикладу аспект подання магістральної лінії сюжету – ідеального образу кохання. Погляд автора об’єктивно звільнений від рефлексій і відхилень, що є звичними супутниками стану закоханого. Головний герой роману Асура Махараджа у своїх визначеннях стану любові, яка проштрикнула йому серце і душу, прямий, наче стріла або як промінь світла (даруйте за мовні кліше, стиль автора як інфекція): «Це світло, яке не можна порівняти ані з блиском коштовного каміння, ані зі світлом всіх відомих нам хімічних реакцій. Це світло не порівняти навіть зі світлом зірок».
Зізнання Асури Махараджи коханій жінці збігається зі всесвітньовідомими взірцями подібних зізнань ще від Овідія, тобто це – найбанальніші слова, що відповідають певному станові закоханої людини в будь-яку епоху. «Ви – жінка моєї мрії... Одна лиш думка про те, що ви є, освітлює найтемніші закутки мого серця світлом любові». Красиво, пишномовно, щиро і трохи... смішно, особливо вкупі з хімічними реакціями! За любов нехай буде так, як пише автор, зрештою, він пише правду, проте чому виникає відчуття пародії, коли читаєш розумування автора щодо філософських аспектів сучасності? «Асура Махараджа любив підземні світи, в першу чергу, за глибокі демократичніі традиції». І далі, авторське бачення театру демократії, в якому впізнаються риси нашої, любодорогої, сучасної дійсності: «У рамках єдиної конфедерації співіснували ... численні племена канібалів, кровопивців і пожирачів трупів. Із ними сусідували території голодних привидів, привидів, котрі лякають на кладовищах, і духів предків, яким нащадки перестали робити підношення води та поминальних галушок. Із духами уживалися різного роду малокультурні чорти, дідьки, весь цей немитий люмпен...).
І нарешті, фінальний висновок-акорд травестійного мислення Любка Дереша, що зробив би честь будь-кому з письменників нашої доби – «перетворення мудрого хаосу в безглуздий порядок». Додам, що на мою думку, цей афоризм цілком можна вважати портретом сучасної демократії.
