«Груші в тісті»: Оповідки львівського гедоніста

Винничукові «Груші в тісті» варті прочитання. Особливо тими, хто любить творчість цього веселуна-хитруна-бабія-екстраверта.

Львів, література, кохання

«Груші…» є своєрідними автопримітками та автопоясненнями до творів, попередньо написаних, є добрим поясненням того, чому вони написані. У книзі — безліч пікантних подробиць життя львівської богеми 70─80-х років. Тут усі деталі того, як гартувалася літературна сталь. І все те — у винничуківському екстраживому та колоритному стилі письма, багатому на всілякі стилістичні смаколики і дивини, а ще — на тонкий гумор львівського пана. Топографічним знаком, що нависає та впливає, є Львів. А саме Лемберг того часу, коли ним у незліченній кількості тинялися поети, прогулювалися панни, що вмлівали від лірики та ліриків, які шукали панн, далеких від лірики. Сонцесяйні дні натхнень, загальних пиятик, філософських розмов, приятельських розбірок. Похмурі дні, проведені під наглядом «старшого брата», що недремно слухав, стежив. Дні викликів до КДБ.

Нотеси на…

Книгу поділено на тематичні частини, які складаються з окремих оповідок. «Груші…», власне, нагадують більше нотеси або арабески, або записки на... гм, майтесах або алкогольних етикетках, або на мапі Львова. Тримають купу інформації разом герої та  спільний часопростір. А ще – особа автора, навколо якого volens nolens уся та «шалена каруселя» і крутиться, чи то пак, він її ж і розкручує разом із собою.

Тому одразу хочеться зауважити —  у творі є одна хитка обставина: часом від егоцентричності стає аж занадто солодко. Але для тих, хто втрачає глузд він Винничука, – саме, як треба, а для тих, кого нервує манера автора пригадувати й пригадувати походеньки молодості, – смерті подібно.

До речі, Віра Агєєва, відгукуючись про цю книгу, зауважила, що взяла б під сумнів зазначену кількість випитого. Власне, гадається, що брати під сумнів можна не тільки це. Але чи варто? Так само, як міф, ця книга витворює свою, особливу реальність, що має не такий уже й прямий стосунок до тої, яку ми називаємо об’єктивною (зрештою, будь-яку об’єктивність можна взяти під сумнів).

Декамеронність

Назва книги добре налаштовує на загальний тон та характер оповіді. «Груші в тісті» — новела не нова і, очевидно, добре знайома тим, хто цікавиться творчістю великого львівського містифікатора, себарита й обсерватора. Для тих, хто не знайомий із нею, ось короткий сюжет.

Одного ранку герой прокидається та знаходить поряд себе тіло. У результаті логічних вираховувань оповідач розуміє, що тіло належить котрійсь із панянок-коханок. Проте виникає не менш логічне запитання: котрій саме? Ось про це і міркує герой, стоячи на кухні та замислюючись над тим, як він поводився із представницями прекрасної статі, та навіть пропонуючи дотепну класифікацію панянок за ознакою знімання-незнімання майточок на ніч. А ще – пропонує безцінні поради, чим пригощати дів зранку, даруючи перепис тих самих груш у тісті. Вирахувавши пташину, котра залетіла у постіль, герой готує прекрасній панні ось ті груші. Коли слух його ловить перші звуки пробудження тої, з племені Єви, поспішає до неї із лігумінами. Панна випорхує з-під простирадла. Ось-ось має з’явитися її ніжне личко. Але замість цього трепетного видива вигулькує голова кумпля. Той зневажливо дивиться на такі недоречні після ночі, проведеної з Бахусом, груші, та запитує, чому ковбаси якоїсь не всмажено. Товариша у ліжко героя заніс, звісно, прикрий випадок (але на цьому моменті зупинятися не варто).

Згадка саме про цю новелу має стратегічне значення: у ній добре відображається дух збірки — часто анекдотичний, із несподіваним хвацьким закінченням, гострими жартами, крутими піке.

Як гартувалася літературна сталь

У «Грушах...» безліч пригод, вар’ятств, епізодів, пов’язаних із тими, від самого імені котрих не в одного любителя української літератури здригнуться серця, затремтять руки. Тут ─ про Грицька Чубая (йому, зрештою, тут присвячено чи не найбільше ─ всенький розділ «Чубайрон» та чимало історій), Олега Лишегу, Миколу Рябчука, Ярослава Павуляка та багатьох інших. Описувати котрийсь із трафунків — справа беззмістовна, краще, ніж Юрій Винничук, потрафити просто неможливо.

Але щоби заінтригувати, можна згадати, зокрема, про те, як Ярослав Павуляк був Миколою Вінграновським, а Юрій Винничук — югославом, можна пригадати випадок вигнання демона графоманії, дізнатися, для чого Олег Лишега виніс усі будинки (будильники) у сад, довідатися, з якої причини Грицько Чубай перебував на Кульпарківській...

Книга рекомендуються для прочитання тим, хто небайдужий до української літератури. Та особливо – тим, хто байдужий, — як здорова альтернатива до нудотних підручників і засіб викликання любові.