Політ-некоректна лекція про літературу

Російський сайт Polit.ru щойно опублікував на своїх ламах розшифрування лютневої лекції Вадима Скуратовського «Київське літературне середовище 60-70 років ХХ ст ». Зрозуміло, що все, написане цим автором, одним із провідних сучасних інтелектуалів з енциклопедичними знаннями в багатьох галузях гуманітарики та мистецтва кінематографії, людини багатобічно обдарованої, відразу викликає інтерес і прискіпливу увагу. Тим більше, що йдеться про зламний період у розумовому житті української столиці.

Найпомітнішими досі спробами сканувати цю добу в Києві були виступи поета Рубана в дев'яності роки у «Слові » та молодіжних газетах, і торішні професора Наєнка в «літературній Україні ». Рубан цікаво розповідав про київське життя юного літератора тих часів з погляду студента українського відділку філфаку КДУ, а Наєнко запропонував варіант офіціозної матриці тих подій. В обох випадках я взяв участь у дискусії з цими авторами. Принципова незгода з паном Рубаном полягала в тому, що київське життя мало свої глибокі й не завжди видимі з першого погляду, особливо за умов більшовицької диктатури, традиції, які студент не відразу міг зауважити, а також були інтелектуальні осередки, куди також зопалу потрапити було неможливо. Себто, у випадку пана Рубана ми мали романтичний, цікавий, цінний, але об'єктивно обмежений погляд на ту добу.

Пан Наєнко вирізняється з-поміж багатьох своїх колег начитаністю й певною поміркованістю, але, на мою думку, прикро даються взнаки в його настановах рамки догматичного університетського літературознавства, багаторічні традиції викладання в київських підцензурних умовах, звичка до правил літературознавчого етикету, що розроблявся під орудою освіченого фальсифікатора української літератури Леоніда Новиченка. Великою заслугою пана Наєнка сьогодні є прагнення триматися якоїсь систематики, але прикро, що систематика ця може іноді спиратися на хибні засновки. Мені здається, що перша помилка Наєнка в тому, що до розглядуваних явищ літератури він зараховує лише офіційно друковані твори відповідного часу. Якщо послідовно дотримуватися цього погляду, то в якому періоді історії української літератури слід розглядати, наприклад, доробок Сковороди чи «Альфонс» в історії французької літератури?

Друга помилка пана Наєнка полягає, на мою гадку, в тому, що він не враховує форми функціонування літературних творів у ті чи інші періоди історії. Наприклад, мені в першій половині 60-років випало зустрічатися у Москві з Юною Моріц. Вже протягом певного часу її книжки не виходили друком. Я її спитав – чому? А вона відповіла, що за умов цензурних обмежень і редакційних поневірянь, а також при накладах збірки у 2-4 тисячі примірників їй доцільніше виступати в Палаці спорту, де збирається відразу 10000 і більше її прихильників. І робити це вона могла рази 2-3 на місяць.

У Києві з виступами було сутужніше, але вони все-таки відбувалися з гучними наслідками в інституті біології, у фізиків, в університеті, в інституті легкої промисловості. Після виступів і дискусій траплялися й демонстрації, як-от після ювілейного вечора Івана Франка, коли відбувся хід зі смолоскипами по бульвару Шевченка й по Хрещатику до помника Франкові біля українського драмтеатру. Про ці літературні й громадські події повідомляли світові ЗМІ.

Третя помилка професора Наєнка в тому, що він не розглядає таку нову на тоді форму існування українського слова, як фонозаписи. Були великі фонотеки у деяких письменників, але найбільша – в Івана Світличного.

Важливою формою існування критичної літературознавчої та мистецтвознавчої думки були численні дискусійні клуби, як легальні при редакціях і видавництвах, закладах культури й бібліотеках, так і нелегальні, як-от приватні салони інтелектуалів. Пригадую також спеціальний нелегальний всеукраїнських з’їзд, що відбувався в просторій майстерні Алли Горської на тодішній вулиці Дружби народів. Там у дуже відвертій обстановці обговорювалася дуже актуальна на тоді тема – доробок Олександра Довженка. Всього цього у пана Наєнка нема, і не тому, либонь, що він цього не знає, а тому що це виламується за рямки нової університетської догматики. Гадаю, що за новітньої доби хворобливого табачникізму в освіті на всьому цьому незабаром можна буде поставити хрест.

Пан академік забув згадати про такі тодішні яскраві київські явища, як лірика Леоніда Кисельова, виступи зі статтями й публічними лекціями Майї Каганської. Треба, до речі пам’ятати, що в Києві тих часів розвивалася й російська література, як-от навколо Катерини Квітницької. В Києві при планетарії працювали фантасти, були різні товариства містиків і гурти православних християн.

Окремо слід говорити про київський джаз, починаючи від диксиленду в політеху з таким відомим грецьким ударником, як Алекос, й до стилістики «модерн джез квартет» з Васильєвим. До речі, сам Луїз Коновер дав надзвичайно високу оцінку Васильєва на саксофоні. Київські джазисти неодноразова влаштовували вечори з літераторами, наприклад у клубі на Леонтовича. Але інтелектуал і академік Скуратовський, здавалося, мав би про все це принаймні загадати в своїй гучно заявленій лекції! Дарма...

Звичайно, Скуратовського цікаво читати. Я вже не перший раз зіштовхуюся з тим, що, попри якусь оголошену тему, він пише чи розповідає купу надзвичайно цікавих речей про різну всячину в світі. З таким же інтересом можна гортати сторінки якоїсь поважної енциклопедії... Але, якщо ми обираємо якусь конкретну тему за основу, то бажано, в першу руку, розкрити саме її.

Тим часом Скуратовський розповідає і яскраво коментує не панораму київського середовища 60-х і 70-х років минулого сторіччя, а захоплююче трактує про свої спорадичні зустрічі з деякими явищами в тому середовищі та власні конфлікти з деякими офіціозними літераторами. Все, що він каже, безумовно, цікаво, здебільшого правдиво (з деякими умовчаннями й переакцентовками), але це не характеристика доби, а пунктирні спогади про власні зустрічі з цим середовищем, чи, власне, лише з невеликою його частиною.

Крім помилок пана Наєнка, він собі дозволяє не згадати про різнобічну діяльність Івана Світличного, про Клуб творчої молоді та Григорія Логвина, про Ліду Орел, про Анатоля Макарова й Ірину Макарову-Вишеславську, про літературну студію у видавництві «Молодь» під орудою Дмитра Білоуса, про діяльність у Києві польських українців, наприклад Степана Павлище. Про роль українського літературного підпілля й розповсюдження мюнхенської й польської літератури, часопису "Дукля». Звичайно, варто було б принаймні згадати про Параджанова. Про дискусії в мистецьких майстернях, про дискусійні вечори в спілці композиторів на Пушкінській, що серед виступаючих були й всесвітньо відомі тепер композитори... і ще багато чого.

І тому, навіть після виступів такого блискучого лектора, як Вадим Скуратовський, питання характеру українського шістдесятництва в Києві лишається відкритим.