Пошуки відповідей від Лариси Денисенко

Непросто наважитися зазирнути в чуже життя, в якому, до того ж, є таємниця. Ще більш непросто автору перевтілитися в героя-іноземця і жити «від першої особи», говорити його вустами та думати його думки. Лариса Денисенко спромоглася це зробити в романі «Відлуння: від загиблого діда до померлого».

Мені важко судити, наскільки онуки тих, хто воював у далекі сорокові, є саме такими – я їх не знаю. Тому мені довелося з перших сторінок просто прийняти «умови гри» та довіритися Автору.

Головна героїня – молода німкеня, юрист, отримує звістку, що її дід, барон фон Вайхен, якого вважали загиблим і похованим на Житомирщині ще у воєнні роки, направду щойно помер своєю смертю в берлінській божевільні. На відміну від усієї її родини Марта, вражена відкриттям, береться шукати причини дідового божевілля. В глибині душі вона сподівається, що освічений, благородного походження, люблячий чоловік та батько двох дітей просто не витримав жахів неприйнятного для нього фашизму. Героїня не знаходить відповідей удома і вирушає на кілька днів до України. Нові, інколи просто неймовірні, реалії тамтешнього життя, нові знайомства, усвідомлення, відкриття та не-відкриття – це шлях Марти до себе на шляху до діда, на якого вона так дивовижно схожа.

Роман «Відлуння» – це намисто, зібране з неймовірної кількості доль, історій, персонажів (реальних та вигаданих), посилань, спогадів, свідомого та підсвідомого, нанизаних на сувору нитку пошуку самоідентифікації через переусвідомлення дідової провини та спокути. Невеликий спадок – речі, які дісталися від діда (кілька листів з України до дружини, хасидський капелюх, малюнки, записки вигаданою мовою), не дають спокою Марті, і вона одна по одній відкриває двері до інших доль та подій, дотичних до діда, а зрештою дізнається правду.

«Ми не відчуваємо себе наповненими, цілісними, поки не дізнаємось, яким було наше минуле. Під «нашим» я маю на увазі націю. Це незнання, сумніви, побоювання тебе розхитують. Але так само щось розхитує годинника, історію, час. Усе наше життя – хитання. Хіба ні?» – «Знаєш, я більше про себе дізналася, коли почала ось так розхитуватися, ніж коли завмирала в очікуванні правди і життя». – «Птахи чи метелики також дізнаються про себе більше, коли починають літати, бо це їхня природна властивість, якої вони позбавлені, поки не підростуть. Так і з нами». – «Слід почати літати?»– «Ти вже почала. Хіба ні?»

Ось такі діалоги веде героїня з людьми, які самостійно, або з чийогось умислу трапляються на її шляху. І її затятість у пошуку правди, на яку решта рідних махнула рукою, вже не видається дивною, навпаки – починаєш ставити собі запитання, а чи почав ти сам уже літати?

На мою думку ця книга буде цікавою а) всім шанувальникам творчості Лариси Денисенко, б) тим, хто, навіть уперше взявши до рук книгу цього автора, знайде в постійно рухливій та різнокольоровій масі персонажів роману когось, схожого на себе чи своїх друзів, в) тих, хто цінує в людях бажання не заховатись у мушлі соціопатії, але вийти з неї, нехай і обережно, і власноруч скермувати своє життя свідомо обраним курсом, дотичним до інших життів, країн, подій, причин і наслідків.

(http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/23903/)