Про Чакалку з педагогічною освітою

Коли маленькі діти стають нечемними, їх обов’язково хтось забирає: чи Бабай, чи Баба-Яга, чи Чахлик Невмирущий, чи тато з ремінчиком, чи Чакалка – кандидат педагогічних наук, якого, за висловом її старенького професора, «до дітей не можна й на гарматний постріл підпускати».

Так ось малу Стефу, яка була дуже нечемна, забрала саме Чакалка. Стефа (як і Ліза та Іван) – то не лише літературні герої, а й найсправжнісінькі дітки самого автора. (Тож він добре знає, про що пише). Але оскільки татко навчив дівчинку, що «проблеми вирішуються з усмішкою, а плачем лише нагромаджуються», то вона не впала у відчай, а разом зі своїми друзями – маленькими збитошниками почала шукати пригод і боротися з казкою за казковими правилами. Захоплива, добра, реалістична й весела книжечка для діток. Проте, і для батьків, які читатимуть наніч її своїй малечі, знайдеться чимало цікавих прихованих сатиро-смішинок. Автор дотепно глузує з історичних героїв, сучасних  політиків, педагогів, та й узагалі – буденних реалій. 

«І Сіяр теж уже трішечки Бабай, бо свободу на пістолет проміняв». А здогадайтесь-но, кого Стефин татко називає Бабаєм? Правильно, самого товариша Л.: «Бабай жив у пам’ятнику якомусь лисому дядькові з кепкою в простягнутій руці, довкола якого час від часу водили хороводи старенькі дядьки й тітки з червоними шматами». Саме цей лисий дядько колись проміняв свободу на пістолети, і саме на нього схожим ставав Сіяр.

До речі, пан Іван зізнається, що лише якихось 20 відсотків в його книжках – вигадка. Усе решта – чистісінька правда. Замаскована, правда, під добру-добру дитячу читанку...