Про справжнє лісове чудовисько і живого дитячого письменника

Читаючи цю книжку, я постійно поверталася думками до зустрічі з її автором: дуже швидкої, ділової і зовсім не-розмовної: пан Сашко передавав діткам Збаразького інтернату свої книжки та журнали. Часу було обмаль, всього п’ять хвилин, і я намагалася серед багатолюдного потоку біля палацу «Україна» нашукати поглядом дитячого письменника. А він стояв, такий зовсім звичайний, і щось вишукував у себе на телефоні. Мабуть, ще з дитинства я собі виплекала інший образ дитячого письменника: літнього чоловіка (у дитинстві літніми здавалися сорокарічні), чомусь у картатому береті, з люлькою в роті, і однозначно не у футболці й джинсах. І без мобільника. Але тут пан Сашко помітив нас — я була з донечкою подруги — усміхнувся (о, так тепло, як справжній письменник!) і спокійно підійшов. Звісно, він одразу знайшов спільну мову з Лесею, подарував їй книгу, а я стояла поруч і розглядала живого дитячого письменника широко розплющеними від захоплення очима. Потім кілька слів, розгубленість-захоплення далися взнаки, я ледве пробелькотіла щось про своїх учнів, для яких збирала книжки, з подивом дізналася, що Олександр теж викладає — українську мову та літературу, ми ще про щось домовлялися, але саме починалася грізна злива, зі мною була дитина, а в руках — ноутбук, і як у казках — ніякої парасолі, тож треба було бігти щодуху… І наче нічого особливого не відбулося. Але всередині тепліло особливе почуття. Таке, яке виникає хіба що при зустрічі зі СПРАВЖНІМ дитячим письменником…

…Про книжку «Чудове чудовисько» говорили всі мої друзі, і Леся, звісно, її читала й була в захопленні, а ще автор підписав свій подарунок «Чудовим діткам — чудова книжечка — від чудового Сашка Дерманського»… Звісно, я захотіла її прочитати.

Так ось, коли я її читала, то мене не покидало відчуття радості. Я постійно усміхалася. Книжка така дуже українська, і кожна українська дитина, а тим паче та, яка виховується в справжньому українському побуті, зрозуміє, відчує і збагатиться від прочитаного.

Цікавий сюжет, захопливі інтриги, багато гумору — і все це на тлі найсправжнісінької дружби, такої, про яку всі мріють. А ще в книзі живе справжнє лісове чудовисько, добрий Чу Пластеліненко, яке ходить до звичайної школи й товаришує зі звичайної дівчинкою. До речі, чудовисько теж українське, на відміну від любленого сучасними дітлахами людожера Шрека чи привида Каспера.

Подекуди, правда, і мені самій було страшно. Але ж на те є добрі кінцівки, щоби заспокоювати, піднімати настрій і вселяти бажання ще читати доброго автора, який не носить картатого картуза і має мобільний телефон, а все ж залишається найсправжнісіньким дитячим письменником!