Селянський Шопенгауер
Селянський Шопенгауер
Степан Процюк. Чорне яблуко: роман про Архипа Тесленка. – К.: Академвидав, 2013. – 192 с. – (Серія «Автографи часу»)
Що ми відаємо про Архипа Юхимовича Тесленка? Туберкульозник. Революціонер. В’язень. Усе життя страждав від невзаємного кохання. Писав здебільшого про село. Прожив лише 29 років. В «Історії українського письменства» Сергій Єфремов присвятив йому один абзац, нічого посутнього не сказавши. Якщо ненароком захочеться перечитати твори «Хипчика» (так пестливо в романі Процюка названо Тесленка), вас охопить відчуття суму й нудьги. Його герої безперестанку плачуть, ниють, нарікають на долю, несправедливого пана-супостата, борсаються в тенетах сільської глухоти й безпросвіття. За понад сотню років, картина в українському селі, повірте, мало в чому помінялася. Але автор на цьому не зупиняється. Лейтмотив його творчості – це суїцид, як звільнення від страждань. В одному з оповідань головна героїня топиться через неможливість улаштуватися в житті, в іншому жебрак вішається, бо не терпить ницості й байдужості святош. «Так багато самогубств тепер… А як би й справді гарно вмерти, вмерти, як оце садки зацвітуть, соловейко защебече… Взяти револьвера, піти під калину і…бух!.. До матусі полинути. А де б і справді револьвера взяти?.. Нелегко без грошей. Саме легше петлю на шию або з мосту та в воду. Тільки… це некрасиво якось… синій, пухлій. А яка є отрута, щоб рвот не було, щоб так: заснути у садочку й не встати?», – це з щоденника одного самовбивці, а назва цього твору куди «оптимістичніша» – «Прощай, життя!». Взагалі класик любить згущувати фарби, ще перед читанням наводити на читача страх, називаючи свої прозові творіння: «Поганяй до ями!», «Страчене життя», «Да здравствуєт небитіє!»… Словом, годі знайти в українській літературі депресивнішого автора.
Чому саме «Чорне яблуко»? Ну, якби твір називався зелене або червоне яблуко, то ніхто б на нього не клюнув. А так С. Процюк задав новий ребус критикам і читачам, аби всі чухали потилиці, міркували над символікою чорного кольору, і як вона пов’язана з яблуком. Аби літературознавці в своїх рецензіях писали: «О! Процюк-символіст», «Процюк-психоаналітик», «Степан творець нових дискурсів у сучукрліті» і т.д. Письменник, власне, й надалі продовжує гру з реципієнтом через такі от символи, котру розпочав у першій книжці про Стефаника. Услід за іншими, не відбиваючись, так би мовити, від колективу, і сам спробую потрактувати цей образ. Як на мене, йдеться про занапащену долю класика; про Божий дар, який зростав у важкому життєвому будні, бідноті, злиднях, поневіряннях, нерозумінні з боку рідних; про талант, який розвивається не завдяки, а всупереч обставинам. У принципі нічого нового, кожен 5 чи 10 письменник має подібну нелегку творчу стезю, таких прикладів у історії української літератури страх як багато. Хоча інші критики, мабуть, потрактували б цей образ інакше.
Третина книжки складається зі снів та марень Степана Процюка. Якісь фіолетові поляни, армії, привиди, які розмовляють з Хипчиком, карлики, мертві душі, які повчають ще малого Тесленка, паралельні простори, з яких приходять жінки і т.д. Зустрічаються й зовсім химерні порівняння: «Чорні яблука звисали майже до землі. Фіолетові груші нагадували статеві органи в стадії гострого запалення й порушення кровообігу». Окремі розділи (26,48) взагалі схожі на галюцинацію. Біографії письменника таке зовсім не стосується, тут на місці Тесленка міг бути який-небудь інший персонаж. Ці вигадки створені навмисне, аби заплутати читача, привернути увагу до власного фантазерства, а не життєвої стежки класика. Взагалі для письменника це вдалий хід, замулити книжку своїми сновидіннями, галюцинаціями, нереалістичними вигадками, щоб потім літературознавці в цих химеріях шукали «витончені» психоаналітичні конструкції та глибинний символізм.
Нелінійність, хаотичність, перескакування з одної події на іншу. А ще в книжці постійно змішуються оповіді від різних осіб, де треба, і де не зовсім додаються авторські роздуми. Письменник часто впадає у риторичну патетику, старається розвинути альтернативні моделі розвитку ситуацій, у які потрапляє класик. Звичайно, це знов Процюкові варіації на тему Тесленківської долі, в яких превалює гіпертрофована авторська фантазія. Взагалі, Степан любить роздувати якісь незначні дрібнички до рівня символів і кодів, та це не означає, що читачеві цікаво колупатися в них, дошуковуватись їхніх значень.
Основним у сюжеті роману є стосунки з Оленкою, його невзаємним коханням, братом Яремою, який підставляв Тесленка при будь-якій нагоді, та батьками Євдокією та Юхимом. Батько й мати – це два полярні полюси в долі Архипа Тесленка. Якщо мати всіляко сприяла й підтримувала селянського Шопенгауера, то батько навпаки пригнічував й гальмував розвиток. «Я жив без книжечок та й не здох! «Книжечки» йому, бачте! А дулі з маком не хочете?»; «Отак і жить! А ти думав буде лучче? Лучче? Тепер вкуси! Тепер радій! Вже нема мами… Журилася ото через тебе… та й померла». Та не розуміли Тесленка не тільки близькі, а й односельчани: «Мати плаче, батько, як завше, докоряє одним і тим же. Скоса дивляться односельці. Бо як більшість із них сприймає тебе?… То цар йому не наравиця, то заможні люди, то закони. Вопше все навколо йому не нравиться, все би хотів перефарбувать, ліворуцьонер гівняний…» (с.74-75). В унісон цьому згадується біблійне «Нема пророка у своїй отчизні». Але реакція селян цілком виправдана, адже провінція завжди була, і є консервативною, і замкнутою системою, вона майже не допускає нічого нового в області моралі, зміни порядків. Взагалі, саме революційна діяльність призводить до арешту та скніння по в’язницях, це вдало змальовано в його оповіданнях, зокрема, у «В пазурах у людини».
Досить цікавим у творі є опис представників української культури. Якщо вище згадуваний Єфремов допомагав надрукуватися Тесленкові, а Євген Чикаленко намагався забезпечити житлом в Києві, то Борис Грінченко на їхньому тлі виглядає зовсім інакше: «Казали, що Грінченко – людиноненависник і завжди застібає піджак на всі ґудзики. Припускали, що він не має співчуття до людських слабинок, що холод його сталевих очей фанатика паралізує навіть лінивих балакунів і мовчунів… Хтось зауважив, що над своїм «Словарем» він працював по шістнадцять годин. Кожної доби. Два роки. Без вихідних і відпусток… Говорили, що все його особисте життя було покладене на вівтар боротьби за національне пробудження… Подейкували, що Диктатор, як його іноді називали у вужчих колах, мав замість серця льодову крижинку…».
Як модно нині говорити, Степан Процюк написав нову психобіографію. Чи скаже читачеві щось нове ця книжечка про Тесленка? Безперечно, так. Але дуже й дуже мало. Адже самого Процюка у виданні набагато, навіть значно більше, аніж його піддослідного Архипа Тесленка.
