Повісті з «Норвезької сторони»: Тіні забутих норвежців

Норвезький письменник Бйорнстьєрне Бйорнсон, лауреат Нобелівської премії 1903 року, а також близький друг Генрика Ібсена, був ровесником наших ранніх модерністів – Лесі Українки й Михайла Коцюбинського. До того ж, ровесником не лише, сказати б, суто «хронологічним», а й тим «живим» текстом, що його вбирали в себе «першопрохідці» українського високого модернізму. Свого часу Леся Українка писала про нього захоплені статті, Іван Франко перекладав його оповідання, а наш найвидатніший театрал Лесь Курбас узагалі взяв рядки з Бйорнсона за епіграф до свого «Березоля»… Нехай з того часу, як помер відомий норвежець, минуло вже понад сторіччя, написане ним виявляється напрочуд свіжим і мовби… знайомим українському читачеві.

Справді-бо, попри те, що мені, зізнаюся, досить складно без помилок вимовити хоча б одне ім’я з «Норвезької сторони», проте пейзажі, заняття й характери персонажів, їхні думки й найменші порухи душі, мотиви їхніх вчинків і психологія їхніх радостей і страждань – це все здається до болю знайомим лише мені, але й кожному, хто чув про «Тіні забутих предків» Коцюбинського або ж хоча б раз був у Карпатах. Це знайомство навдивовижу вправно спромоглася відтворити досвідчена перекладачка Наталя Іваничук: норвезьких селян, жителів гір і полонин, – Семуна, Турбйорна, Аслака, Сюньове, Мільдрід, Астрід, Ганса та інших – їй незбагненним чином вдалося немовби перемістити в Карпати, тим самим змусивши норвежця Бйорнстьєрне Бйорнсона зазвучати цілком по-українськи. Тож нічого дивного, що й сюжети обох повістей «Норвезької сторони» – «Сюньове Сульбакен» і «Весільного маршу» – можуть видатися до щему знайомими, ба навіть у чомусь трохи українськими… Ось, наприклад, зворушлива історія кохання милої, доброї, тихої та побожної дівчини Сюньове з хутора Сульбакен до задерикуватого, але гарного й доброго парубка Турбйорна – у чомусь по-шекспірівськи епічна, у чомусь по-народному «наївна», розказана просто й без зайвого орнаменту… У ній немає тих гостроти й напруги, що були у творах Ібсена, або Лесі Українки, чи Михайла Коцюбинського; натомість є споконвічні моральні засади, нерушима віра в Бога й у Його вседержиму справедливість, що повсякчас скеровують персонажів на їхньому життєвому шляху, навчаючи бути слухняними й терпимими. Така безпосередня віра у справедливість, шляхетна простота мови й поведінки, щирість і легкість кожного вчинку, певне, і є тим, що завжди вабило як читача, так і літератора, у побуті гірських жителів.

Хоча Бйорнстьєрне Бйорнсон у своїй промові на Нобелівському бенкеті всіляко переконував слухачів у тому, що він аж ніяк не є неангажованим письменником, більше того, що він є дуже навіть політично небайдужим митцем, його великою заслугою й майстерністю, як на мене, є вміння не засуджувати й не маркувати своїх персонажів: «добрий» чи «злий» той чи інший герой «Норвезької сторони» – годі розібрати. Усі вони, а найдужче – численні персонажі «Весільного маршу»,  просто чинять так, як велять їм їхні серця, ні на хвильку не втрачаючи віри в те, що порухи їхніх сердець і є Божими веліннями. І хтозна, може, саме цю особливість творчості Бйорнсона й мали на увазі чільники Шведської академії, присуджуючи письменникові найвищу нагороду, – «За благородну високу поезію, що вирізняється свіжістю натхнення та рідкісною чистотою духа…»