Цар Горох.
Десь в гороховій країні,
на великій височині,
Жив да був безбожний цар,
На людей він все кричав:
"Це ви люди поробили,
Моє щастя погубили,
А я міг би бути цар,
Вище сонця й синіх хмар!"
Люди тихо все тремтіли,
Царя грізного терпіли,
Боячись сказати й слово,
По хатам тихенько жили.
Але ось пройшла година,
До царя прийшла людина,
Поклонилась йому в ноги,
Й слова тихо попросила.
Цар доїв печене м'ясо,
Позаковтував ковбаси,
Апельсину в рот закинув,
Й на людину оком кинув.
Ну кажи раз вже вклонився,
і слюною не вдавився,
Тільки довго не барися,
Бо цар досі не наївся.
Чолов'яга слово мовив:
"Царю добрий та вельможний,
всіх сильніший та заможний,
скільки ж можна нас морити,
та в біді своїй винити?"
Тут царя це розгнівило,
Що людина знахабніла,
Й наказав її казнити,
Щоб царя більш не гнівити.
Чолов'яга встав на ноги,
І промовив інші строки:
"Царю добрий та вельможний,
всіх сильніший та заможний,
Можеш ти мене казнити,
Але люд тобі не вбити!"
До царя дійшло словечко
І прорізалось сердечко,
Зрозумів нарешті цар,
що він просто всіх дістав!
Дуже сподобалось, молодець!