Валізка з вишивками

Колись давно, зазираючи через плече Івана Гончара в кімнату, пані Ірина сказала: «Перепрошую, дуже подібний до пам’ятника Шевченкові, який я бачила у Нью-Йорку». (В глибині кімнати стояв на постаменті Тарас Григорович).  Гончар саме намагався відпровадити нас геть, певними структурами йому було заборонено приймати гостей. Він зітхнув та приречено запросив нас до будинку. Саме з того пам’ятника, поставленого за його проектом, почалися великі неприємності у його житті. Який же то міг бути рік? Скорш за все 1978. Може, 1979. Була Трійця, бо в кімнатах  на підлозі розстелене зілля. Тоді скульптор був самотнім у суспільному сенсі, друзі десь поховалися. Пройшло багато років, і я в якийсь із вихідних бачила на Андріївському узвозі натовп, згуртований під портретом Івана Гончара. В скляну трилітрову банку завзято збирали гроші на його музей. Саме дозволили його любити. І стільки шанувальників раптом з’явилося. Та я хотіла розповісти про Ірину Свйонтек.   

Пані Ірину привела до Гончара його слава знавця старожитностей, а вона сама вже декілька років вивчала все, пов’язане з карпатською та прикарпатською вишивкою. Не просто вивчала, гортаючи видання сестер Кульчицьких чи роздивляючись експонати місцевих музеїв, а досліджувала матеріал у польових умовах. Вона їхала по селах Прикарпаття, розпитувала, заходила в хати, стояла під церквами у храмові свята, спілкувалася зі старенькими тітоньками чи молодими дівчатами, вбраними у вишивані речі. З десяток фотоапаратів поміняла, кілометри плівки відзняла. Спочатку були слайди. Тепер пані Ірина має більш-менш сучасну цифрову камеру.

Величезна кількість слайдів зберігається в видавництві «Мистецтво», якщо досі зберігається, бо ж не один десяток років пройшов з того часу, як планували видати альбом.

Деякі орнаменти доводилось перемальовувати на міліметровий папір, потім вдома переносити на тканину, вишиваючи тими самими відтінками, що й оригінал. Складно було з якісними нитками, та й хороша фотоплівка не скрізь продавалась. Якусь стару сорочку врятувала, випросивши у господині, яка мала її за ганчірку. Бувало, приїде в село, щоб іще раз сфотографувати якусь цікаву сорочку, а хазяїна в ній уже поховали.

Раз довелось через гору, а потім через потічок доставатись до села, звідки ще мав їхати останній автобус. Послизнувшись, втратила рівновагу і скупалась в потічку. До автобуса влізла зовсім мокра, що не сподобалось гуцулові, до якого її притисли. Він почав штовхатись, битись, а в Коломиї пересів на авто, закликав друзів і вони довго гнались за автобусом. Не така це безпечна справа – вивчати вишивки.

Приділяти багато часу своєму захопленню на початку могла тільки під час відпустки та у вихідні, бо ж викладала хірургію у медучилищі. Між іншим, також натхненно.

Зараз пані Ірина має повні шафи й валізки вишивок, абсолютно автентичних, описаних, де, коли, хто вишивав, як називається кожен елемент орнаменту. З першого погляду вона скаже, з якого села та чи інша сорочка. Знає, як певний орнамент трансформувався в часі. А оті назви елементів, з яких складаються орнаменти. Вони звучать як вірші: безконечні, віконкові, дучічки рубані, драбинкові, кругленькі дрібонькі – всього 316 назв, які їй відкрили ті, хто тримав голку не для того, щоб пришити ґудзика. Всі її вишивки не придбані чи подаровані, а вишиті власноруч. Також пані Ірина має багато альбомів із портретами людей у вишитому одязі. Розглядаючи фото, не всі вірять, що у наш час в центрі Європи люди так вбираються на весілля, храмове свято, просто в неділю, або й у будень. Є й такі, що може і не вбиралися та не чепурилися б, та знають, що приїде на свято пані фотограф з Франківська, буде знімати найгарніші та найстаріші сорочки. Того сфотографує, іншого, а я хіба не краля? Гляди, і побачиш потім своє фото в журналі або й книзі – гордість буде на цілу родину.

Знайомі з вмістом валізок у видавництвах, знайомі відомі люди та чиновники, від яких залежить, чи побачить світ цю красу у вигляді якісного видання. Я була свідком, як хазяйка одного з кабінетів, жіночка, що полюбляє позувати в кептарику,  заламувала руки, закочувала очі, повторюючи: «Шевченківська премія, Шевченківська паремія. Пані Ірино, ви самі не усвідомлюєте, яким скарбом володієте». Проходив час, нічого не змінювалось. Проте, інколи видавались гарні альбоми. Автором одного навіть був родич тієї тітоньки. Пізніше Облдержадміністрація і Міський голова м.Івано-Франківська профінансували перші альбоми Ірини Свйонтек. Вони вийшли у різні роки у видавництвах «Народне мистецтво» (Івано-Франківськ) та «Нова зоря» (також Івано-Франківськ). Втім, чогось цим виданням весь час бракувало – то обличчя зеленкуваті, то вишивки не розрізниш. Такий специфічний  матеріал вимагає якісного паперу, серйозної поліграфії, інакше його художня цінність нівелюється. Потрібно вірно передати кольори, переплетіння полотна, щоб можна було відтворити потім орнамент на тканині. Ірина Владиславівна не перестає тягати валізки з альбомами та вишивками слизькими сходами,  повторюючи: «Не здавайся, Ірусю!».

Але є й гарна новина: видавництво «Апріорі» нещодавно ощасливило пані Ірину, видавши «Покутські вишивки Прикарпаття. Мистецтво геометричного орнаменту і колориту. Альбом 1». Достойна поліграфія, великий формат, цупка палітурка. Шукайте книгу у книгарнях та на стендах видавництва на книжкових виставках. Така книга – розкішний подарунок тим, хто вишиває, або розуміється на  народному мистецтві, хто цінує справжнє в житті. Окрім художньої цінності, безперечна і етнографічна значущість розвідки. Подумати лишень, ця книга була задумана ще у 1970 році.

Забула основне. Ірина Свйонтек почувається щасливою людиною. Жодна кисла пика, від якої залежало, чи побачить світ її альбом, і яка не сприяла його виданню, не позбавила її віри в справедливість. Вона знає, що володіє скарбом. Цей скарб – систематизовані знання про вишивку рідного краю, яка мала б бути предметом нашої гордості, коли б світ про неї дізнався. Та що там світ – ми самі.