«…на сторожі коло них поставлю Слово». Новий альбом від Сокири Перуна

Класика на те і класика, аби нагадувати нам про основи світобудови. Про те що було колись, було дуже давно, і врешті просто було. А нагадування про це з’являється час від часу у досить несподіваних проявах. Без якогось навмисного багатоходового підведення до суті, не з холодного розрахунку і не з простого виставляння на люди своєї ерудиції. Це як виймати з найвищої полиці (чи з дальнього вугла шафи) старий фотоальбом, обережно-обережно, аби не надто здіймався з нього побутовий пил і випадково не випадали колодою накладені світлини. Невловима мить. І ось по візіях минулого з’являється СЛОВО.

Слово – черговий студійний, цього разу акустичний, альбом Сокири Перуна. Повністю свіжий матеріал, без переспівок минулих хітів, «каверів» та «інтро». Струни, клавіші, перкусія і трохи електоефектів. Музика приємна в усіх відношеннях і за рівнем запису і за рівнем виконання. В альбомі висвітлено більшість музичних напрямків серед яких явно виділяються блюз, фанкі, джаз, поп-мелодії і навіть симфонічні відхилення… Коротше, відчувається, що руки, які награли цей альбом – талановиті. І якщо ви не заангажовані на якомусь конкретному музичному напрямку, то певно оціните усе звукове розмаїття альбому.

Дещо складніше з текстовою частиною. Кожна окремо узята композиція – діамант. Збираєш усе на низку – щось не те. Найменша неприємність при переслухуванні – двомовність альбому. Далі більше.

На жаль, для диску не вдалося виплести одну спільну концепцію. Це не дає змоги просто поринути в моно атмосферу енергетики альбому, оскільки останній не те, що не моно, а просто багато- і різновекторний. Тому більшість тих, хто вже чув диск, виділяють для себе одну-дві, максимум три композиції, а на решту кладуть табу. Крім того, якщо з вітчизняною частиною усе більш-менш зрозуміло – історія періоду козацтва, військові перемоги і поразки, патріотизм і всяке таке в одному тематичному руслі, то з композиціями з общєпонятним супроводом ситуація дещо мозаїчніша. Перші дві пісні («Славянские Братья», «Ермак») ще можна викласти на одну полицю, а вже решта – чим далі тим вище, більше і сильніше віддаляються від братського духу (або духу братерства) і дуже чітко промальовують індивідуальність автора. Втім, особисто я ставлю це в плюс, бо якось не сприймаються мною примарні панслов’янські гасла навколо кам’яного шпилю нелюбові до ближнього. А от більш конкретизовані стосунки (це передовсім «Боль о друге») викликають захват і повагу. Так, по дорослому і без фальші.

До речі, подача тексту теж звучить по-дорослому. Жіночий бек-вокал і лідер-вокал з ледь помітним бульканням і дуже чутним хрипом у голосі здатні викликати довіру. Акторська майстерність прочитання тексту своїм рівнем навіть перекриває той момент, що багато пісень усе-таки не співається, а радше декламується.

В цілому альбом заслуговує на місце у фонотеці улюблених видань. Це не те, що «веселить» або допомагає «журитись». Це самодостатня музика. І коли ви не вчуєте у ній чогось для себе, або навпаки, чуєте щось не своє – не спішіть висувати претензії авторам. Розберіться спочатку в собі. А авторам і виконавцям, як і належить – щира подяка за творчість.