Не провінційний, не джаз

Класика жанру: ударник, ритм, соло і бас. Нічого зайвого. Таке враження, ніби слухаєш живий виступ, але з дуже якісним звучанням або, як то модно казати, саундом. Та й взагалі, диск, як для епохи девяностих, записаний незлецько. Мало хто з музик, невідомих широкому загалу, міг тоді видати пристойної якості альбом. Щоправда, й для самої Рутенії диск видався нехарактерним для Рутенії в інших альбомах. "Провінційний джаз" – це був самостійний відхід Анатолія Сухого від інтелігентно-інтелектуального русла, яким ішла перша формація музик і, слід визнати, дуже успішний (не в сенсі успіху-слави). Є претензії до Сухого-вокаліста – все ж-таки Кость Єрофєєв у плані співу був дуже мега, – але враховуючи те, що Сухий-автор мав відчуття того, як він має звучати, то цей "недолік" швидше виглядає плюсом, чи навіть "родзинкою" альбому. Хоча, і це не головне, бо хіба можна вимагати від автора-виконавця чогось більшого ніж щирість. А вона там таки присутня. У кожній з семи композицій. Рок-н-рольний "Бедуїн" випадає з меланхолійно-флегматичного настрою альбому. А взагалі-то диск сподобається усім, хто цінує чисте гітарне звучання без модних нині електронно-рингтонних імітувань музики, довгограючі композиції з рясними переливами соло-гітари і невцятковані короткими рефрентами тексти.