Принесені океаном

Цей диск мені передали друзі з Америки. Назва — «Студия 13», виконавець — рок-гурт «Восточный Синдром». Як значиться на обкладинці, запис зроблено за чотири доби в 1987 році в Магадані, в хрущовці керівника гурту, Костянтина Бітюкова. Випуск альбома (в Петербурзі й Нью-Йорку) присвячений його пам’яті.

Повільне занурення у спогади... Рок тоді, в пізні вісімдесяті, здавався спасінням від конаючого совка, стрімким шляхом до цілковито інакшого світу нових і яскравих образів, справжньою революцією без жодного пострілу. Народжувалися десятки різних течій, прив’язаних до тих чи тих міст і країв. Перед вели ленінградський рок-клуб, деякі яскраві особистості з Москви, а також ті, кого умовно називали «сибірський панк». Українці — насамперед, ясна річ, Київ, Харків і Галичина — стояли трохи осторонь, але так само працювали в бунтівному струмені. І ось, коли, здавалося б, усі ролі вже розподілено й всі місця в серцях публіки зайнято, з’являються кілька незнаних гуртів з тої частини СРСР, котру ніхто навіть запідозрити не міг у чомусь такому. Подив був подвійний. Хлопці жили аж у... Магадані. Магадан і рок — чи то сумісні поняття? По-друге, занадто особливу музику грають. Разюче різняться як від ленінградських революціонерів, почасти вражених зірковою хворобою, так і від депресивного сибірського панку. Називалися магаданці «Мисия: Антициклон», «Конец, Света» та «Восточный Синдром». Перші два гурти грали м’яку, але доволі вишукану музику, були такі собі інтелектуали-романтики — у звуці й у настрої пісень куди більші європейці, аніж ті ж таки ленінградці. Що ж до «Синдрому», то ця команда була, мабуть, найцікавіша з усієї трійці — як музично, так і в текстах. При позірній простоті та мелодійності вкладала в свої композиції чимало різноманітних інструментальних завитків, а поезія Бітюкова та Андрія Неустроєва змальовувала дуже химерний, напівказковий, напівсновидний світ. Своєрідне рок-н-рольне бароко — не для кожного вуха, не веселощі для дискотек, однак достатньо для думаючого слухача.

Доля лідера гурту склалася нещасливо. Група розпалася, Костянтин переїхав до Москви, помітного успіху так і не досяг, жив бідно. У 2004 році помер, оскільки вчасно не отримав медичної допомоги. Його надгробок невдовзі з цвинтаря щез — ймовірно, місце було перепродане. Все, що, власне, лишилося — оцей диск.

Слухаючи його, починаєш розуміти, що пізньорадянський рок мав чудовий шанс набути нової якості після того, як політичні викривання вийшли з моди. Адже магаданці були не самі: у Києві, наприклад, подібними експериментами захоплювалася «Раббота Хо», в Таллінні — «Не Ждали», в Харкові — «Товарищ»... Новоутворені республіки могли б явити надзвичайно цікаву рок-хвилю. Але історія не знає умовного способу: сталося те, що сталося. І замість далекосхідних самородків ефір заповнений схожим на них, але набагато примітивнішим «Мумієм Троллєм».

А в мене в голові вже кілька днів крутяться уривки пісень, заспіваних понад 20 років тому, напівказки, напівсни. Гарні пісні. З берегів океану. Буде нагода — послухайте.

Сайт «Синдрому»