Януш Леон Вишневський: «Пишу трохи по-жіночому, але я стовідсотковий мужчина»

теґи: Бікіні, Німеччина, Польща, Самотність в мережі, Януш Л. Вишневський, любов, література

 

ВИшневськийСпеціальним гостем, справжньою зіркою, на зустріч з якою чекали сотні жінок на цьогорічному  Форумі видавців у Львові став Януш Леон Вишневський, автор любовних романів, якого часто називають знавцем жіночих душ, а його книга «Самотність у мережі» продалася тиражем понад мільйон примірників у чотирнадцяти країнах світу. Проте серед мов, на які перекладено книги польського бестселера немає ані англійської, ані французької, ані німецької, навіть попри те, що автор уже 23 роки живе у Франкфурті-на-Майні, де займається молекулярною біологією. У Німеччині Януша Вишневського знають як науковця-хіміка. Вишневський не називає себе письменником, а лише автором книг, запевняє, що пише виключно для себе, а всіх критиків порівнює з імпотентами, мовляв і одні й інші знають, як це робиться, але ніхто з них цим не займається. До Львова Януш Вишневський приїхав не з пустими руками, а одразу з двома новими перекладами книг – «Аритмія почуттів» та «Самотність у мережі», що вийшли у видавництві «Махаон-Україна». А відвідавши Львів, пан Януш обіцяв, що незабаром у його прозі з’являться й українські жінки, насамперед через їхню вроду. Далі про любов, хімію, жінок та політику з найпопулярнішим автором сучасної Польщі Янушем Вишнеським.  

– Моє літературне життя почалося у 1997 році, коли мене зрадила одна жінка, – розпочав розповідь про себе Януш Леон Вишневський. - Тоді я почав писати і так триває донині. Але насправді моєю «дружиною» є наука, а з літературою у мене чудовий гарячий роман. Сподіваюся, що моя «дружина» про нього нічого не знає, а «коханка» не знає нічого про «дружину». І якщо «дружина» дізнається, я обіцяю, що це було востаннє і, як справжній чоловік, збрешу. Мої книги мені дуже потрібні, бо на щодень пишу програми для хімії, –  це герметична, мало емоційна наука. А так, бувало, прийду додому, ввімкну музику, вип’ю вина, почитаю Єсеніна, мені стає сумно, і починаю писати. Так народжуються усі мої книжки.

Як живеться поляку у Німеччині?  

В 1980-х роках я захистив кандидатську дисертацію з інформатики в Сполучених Штатах і на здивування всім повернувся до Польщі, де продовжив працювати в університетському комп’ютерному центрі. Складалося враження, що це був музей, де я пильную комп’ютер, який є таким старим, що і так ніхто не хоче його вкрасти. Тоді я прийняв запрошення прочитати лекцію в університеті у Франкфурті-над-Майном. Тоді ж, після п’ятнадцяти років очікування, я якраз отримав квартиру, але не мав грошей на ремонт. Потрібна була плитка до ванної кімнати, яку можна було купити у магазинах за долари. Це як коротка історія радянського союзу. Тому я поїхав у Німеччину, отримав 300 марок і купив кахлі. Після лекції мені запропонували попрацювати на них. Я погодився, думав, що на рік, а минуло вже 23… Я вивіз туди доньку і дружину, яка через кілька місяців народила другу доньку.

– А ким є ваша дружина?

– Моя дружина, перш за все, є чудовою матір’ю моїх доньок, але ми не можемо з нею порозумітися, тому мешкаємо окремо.

– А що вона каже про ваші книжки? ВИшневський

– Каже, що не читала, але я певен, що їй «Самотність…» прочитали подруги по телефону. Що ж стосується моїх доньок, то я б не хотів, щоб вони читали «Самотність…» на той час, бо у 2001 році одна мала 14, а інша 17 років. Там є елементи еротики, сексуальних переживань, вони були б здивовані, що такі речі є в моїй голові. Доньки вважають, що їх батько мав секс в житті лише два рази, мовляв, за першим разом народилася я, а наступного – моя сестра. Тепер же вони слухають мої книги з аудіобуків. Вони обоє живуть у Німеччині, чудово розмовляють польською, але, на жаль, не читають нею.

– Зараз у літературі існує тенденція описувати порнографічні сцени, урізноманітнювати мову персонажів ненормативною лексикою…

– Один з польських критиків закинув мені, що у «Самотності у мережі» в деяких моментах наближаюся до меж порнографії. Це, звісно, божевілля, бо хто читав мої книги, знає, що я завжди зупиняюся у відповідному моменті і не доходжу до меж. Не можна писати про кохання і вдавати, що люди не хочуть торкатися одне одного. Вони хочуть цього постійно. Вони обожнюють доторкатися, коли кохаються. Дотик має найпрекраснішу хімію, яку я знаю. Можу намалювати структуру. Важко писати про кохання і не писати про еротику. Щодо ненормативної лексики, то я часто вживаю поточних слів, які вважаються вульгаризмами, але це мова з вулиці. 23-річна героїня в «Бікіні» матюкається, як швець, але такою була її ситуація і оточення. В Польщі матюки не викликають особливих заперечень. Тим не менше, вважаю, що залишаюся у межах пристойності.

– Як сприйняли ваше захоплення колеги-науковці?

– Я науковець і професор, отже в мої обов’язки входить заохочувати людей до написання кандидатських дисертацій. Одним з рецензентів мого аспіранта був відомий польський професор. Коли він зустрів мене у Польщі одразу після виходу першої книги, де вона одразу стала популярною, сказав: «Я думав, ти поважний чоловік, а ти романи пишеш…» Але згодом він зізнався, що дуже мені заздрить. Для моїх колег моє «хобі» – велике здивування. Іноді жартують, що це просто інша форма книжок про хімію. 

ВИшневський– Ви згадали радянський союз, це був час коли ви формувалися. Чи залишилося у вас щось з того часу?

– Так, звичка. Якщо бачу на вулиці чергу – завжди зупиняюся. І дуже хотів би цієї звички позбутися. Я мав щастя, бо жив у двох системах. Не все у тій було погано. Напевно, я б не мав такої освіти, як маю зараз, якби не жив у тій системі. Я навчився цінувати багато речей в житті, давати собі раду. Тоді люди жили ближче. Тоді нас тішив запах апельсину, яку ми ділили на чотирьох, а моїх дівчата більше тішаться з подарованого на Різдво iphone ніж, якби подарувати їм апельсин. Вони не вміють відчути той запах і радість.

– Ви народилися в Польщі, живете у Німеччині, часто буваєте у Росії, а тепер і в Україні… Між цими країнами непрості історичні стосунки, чи можуть налагодити порозуміння між ними книги?

– Книжки є важливими для миру у світі. Прикладом сили книжки є Гітлер, який спалював книги, бо боявся їх. Добре коли люди розмовляють, а не наставляють одне на одного зброю. Кожна книга – це свого роду розмова з думками, поглядами автора. Я намагаюся в книжках уникати політики. Ненавиджу її. Коли я був малим хлопцем, тато, який провів роки в німецькому концентраційному таборі, сказав мені: «Януше, мусиш вчитися, бо як ні – то станеш політиком». Єдиною книжкою, яка трішечки стосується політики, є «Бікіні», в історичному значенні, бо стосується періоду другої світової війни. Як син батька, який був в концентраційному таборі, я живу уже 23 роки в Німеччині, маю право написати про добрих німців під час другої світової війни. Моя книжка починається у бомбардованому Дрездені, який з невідомих причин американці і англійці збомбардували в такий спосіб, що впродовж трьох днів в місті загинуло більше людей ніж у Хіросімі і Нагасакі разом взятими. Я хотів показати, що у війні є політика, але є й люди, що страждають. Можливо, це є саме той вклад, про який ви питали. Мама, яка народилася в Берліні, іноді пліткувала з бабусею німецькою мовою, щоб ми не розуміли, про що вони говорять. Тоді я бачив, як татові піднімається волосся на руках, коли він чує цю мову. Попри те, тато не навчив мене ненавидіти німців, а мама не навчила мене їх любити...

Ваш стиль викладу досить жіночний… ВИшневський

– Можливо пишу трохи по-жіночому, але я стовідсотковий мужчина із нормою тестостерону в крові. Я був моряком впродовж п’яти років, маю усі чоловічі вади, на жаль. Хоча люди й справді не вірили, що «Самотність у мережі» написав чоловік, мовляв, Вишневський – це псевдо, за яким криється жінка. Зрештою, я люблю жіночність в собі. Також люблю спілкуватися з жінками. Перепрошую чоловіків, але жінки мають набагато більше цікавого розповісти. Вони говорять близько 32 тисяч слів у день. Чоловіки ж – лише вісім. Люблю розмовляти про емоції. Я також їх слухаю, а іноді навіть потім роздумую над тим, що вони мені сказали. Після цього легко писати книжки.

– У ваших книжках жінки стоять на п’єдесталі…

– Я не ставлю їх туди, щоб побачити колір їхньої білизни. Вони просто є кращою частиною людства. Якби жінки керували світом, було б менше воєн. Не уявляю собі матері, яка б добровільно відіслала сина на війну.

А якою є ваша ідеальна жінка?

– В сантиметрах?.. Перш за все, розумна. Розум – це дуже сексуально. Моя жінка повинна хотіти розмовляти зі мною, бо 90 відсотків хороших стосунків жінки і чоловіка – це розмова і лише 10 – добрий секс.  

Любов сліпа?

– Це не лише прислів’я. У закоханих людей й справді порушується робота частини мозку, яка відповідає за зір. Закохані люди недобачають. Як мінімум чотири роки. А тоді раптом прозрівають. Коли люди закохані, у них в мозку утворюються така кількість амфетаміну, що якби туди заглянула поліція – вас би арештували.

Фото Адрія Артима та Мар'яна Стрільціва