Брати Капранови написали роман про український бізнес та гламур
Своїм новим творінням «Щоденник моєї секретарки» письменники «кидають виклик Фредеріку Бегбеде, зокрема його роману «99 франків», та Лорен Вейсбергер і її популярній книзі «Диявол носить Прада», – кажуть у прес-службі видавництва «Зелений пес».
«Усе почалося з особистого щоденника, який вела у робочому журналі секретарка офісу братів Капранових, – йдеться у анотації новинки. – «Віталій Віталійович сьогодні пригостив мене яблуком. Я не взяла. Я вважаю, що наші стосунки іще не дійшли такого ступеню, коли можна взяти у нього яблуко» – саме цей запис спровокував ідею написання роману, і саме з нього починається текст. Ніхто не повірить у те, що в наш час існують дівчата, які вважають, що для того, аби взяти яблуко у чоловіка, треба дійти певного рівня стосунків. Але вони є. Ніхто не повірить і в те, що до офісу може прийти людина з валізою, у якій двісті тисяч доларів, і залишити її біля порогу. Але це відбулося насправді...»
«Це спроба подивитися очима нормальної людини на життя українського істеблішменту. Є люди, які вважають, що вони визначають долю країни, і зазвичай вони не публічні, бо реальні гроші люблять тишу, реальний бізнес робиться у кулуарах, а реальні рішення так і не потрапляють на шпальти газет. Але у цих людей є дружини, коханки, утриманки, дочки. Саме вони виблискують на гламурних вечірках, ведуть шоу на телеканалах, стають героїнями таблоїдів та глянцевих журналів. Український істеблішмент, з одного боку, прихований від людей, а з іншого – нав’язливо лізе в очі. Саме тому ми знаємо про нього лише те, що він хоче, щоб ми знали», – кажуть про роман його автори.
Головний герой, типовий київський бізнесмен, що має дружину, коханку, багато справ та секретарку в офісі, одного разу потрапляє у халепу: американський громадянин приносить йому хабара у розмірі 200 тисяч доларів і залишає на порозі. А халепа полягає в тому, що на перший погляд нічого не заважає взяти ці гроші, хіба чуйка і досвід реального бізнес-життя з його кидками та провокаціями. І секретарка, яка веде щоденник у журналі передачі справ. І знайомий геренал СБУ, і політичні хмари, що згущаються...
«Колись роман француза Фредеріка Бегбеде «99 франків» зчинив неабиякий галас через те, що в ньому автор показав реальні механізми та підкилимні стратегії рекламного бізнесу. Так само вразили читачів відвертості американки Лорен Вейсбергер, яка у книзі «Диявол носить Прада» викрила реалії світу моди, глянцю та гламуру. «Щоденник моєї секретарки» певним чином кидає виклик цим авторам, бо завдяки тому, що український істеблішмент є ще незрілим і не вміє, як слід, берегти таємниці, наш герой зазирає у всі темні кутки бізнесу, піару, реклами, політтехнологій, а тажож гламуру, телебачення, зірок, глянцю... Відтак він розривається між коханням та звичкою, між бізнесом та переконаннями, між совістю та грішми. Втім, як і більшість українців у наш час...»
Усі події, описані в романі, – справжні, герої ж – вигадані. Роман не схожий на попередні твори братів. Капранови працювали над ним два роки. Читачі зможуть ознайомитися з книжкою під час Форуму видавців у Львові.
Ну чого у нас люди так люблять "секонд-хенд"?
Нафіга "кидати виклик" тобто повторювати чиїсь ідеї? Що своїх ідей мало?
Рімо, думаю, це всього лиш яскравий піар-хід:))
+1
Цікава мабуть буде книжка, як і все у Братів)
Побачимо:) Принаймні, інтрига вже є:)
Треба їхати на Форум видавців)))
Так, це чудова подія! До того ж, буде там чимало книжкових новинок...)
Хотілося б вірити, що "виклик" написано для гарного слівця. Не вистачає оригінальної літератури, яка була б при цьому масовою. А копій і переспівів західних сусідів хоч відбавляй.
хтозна, можливо, оригінальність уже вичерпано?:)
та література взагалі налічує може з двадцять основних типів сюжетів, так що написати щось взагалі оригінальне навряд можливо;)
але тенденція у нас така, рекламувати щось як відповідь на щось зарубіжне.
якщо подивитися на американських сусідів, вони кожну книгу, навіть з найбанальнішим сюжетом, позиціонують як щось супер-пупер унікальне, чого весь світ ще не знав.
питання лише в тому, що зацікавить читача.
Як на мене, то якраз нашого читача цікавить те, що найбільш розпіарене або обговорюване. На жаль... мабуть...
Пуста книжка, як і всі книжки Братів Капранових. Надумана секретарка, непереконливий образ навіть незважаючи на те, що очевидне жіноче редагування, всі наманікюрені пальчики редакторки знати! Плюс ця авторська макаронічна мова – суміш суржику й брутального просторіччя з правописом Голоскевича... І навіщо було "замахуватися" на того Бегбеде, коли знаєш, що все одно не вдариш? До Бегбеде цим чотиримстам сторінкам балаканини так само далеко, як "Кобзарю 2000" до справжнього Кобзаря. І навіщо намагатися иписати від імені жінки, коли не виходить? У авторів просто якийсь задавнений гендерний комплекс: чи то вони бояться жінок, чи їх ненавидять, чи заздрять їхнім силі й інтелектові, претендуючи при цьому на роль дамських улюбленців? Поділюся одним жіночим секретом: НІКОЛИ жінка не сповідуватиметься щиро! Усі "сповіді віч-на-віч" – це навмисно перекручена інформація, яку треба неодмінно винести на публіку. А перекручена для того, щоб коли коханцій подруги її перебрешуть, вона набула саме такого вигляду, який потрібен авторці. Ось і всі "щоденники" (якщо вони не вигадані чоловіками). Єдине втішає: на обкладинці цього разу нема авторського "пантрету" – вперше за стільки років! Це вже неабияке зрушення.