Андрій Кокотюха: «Найскладнішим витримувати розповідь без розривання вишиванки на грудях»

Свій перший історичний роман, а водночас 37 книгу у львівській книгарні «Є» презентував письменник, журналіст, сценарист Андрій Кокотюха. За словами автора роман, жанр якого він визначає як історико- або героїко-пригодницький уже набув чималого розголосу і популярності, а відтак увійшов у п’ятірку продажів книгарні «Є» та ще наприкінці минулого року потрапив в список премії «Книга року ВВС».  

«Червоний» – історичний роман, який присвячений подіям повоєнного часу на Волині. Книга про український спротив, опір та визвольну боротьбу проти радянських окупантів. Це чи не перша спроба підняти у художній літературі тему про табори та бандерівців у них.

  – Я прошу ставитись до книги, як до художнього твору, – наголошує Андрій Коктюха. – Не треба шукати у списках в’язнів ГУЛАГУ людей з таким прізвищами. Мені належить сюжет і герої, але я не придумав історичне тло. Я не придумував війну і окупацію…   І схоже акцентує автор не дарма. Адже одразу після виходу роману у світовій мережі почали зявлятись обурливі рецензії. Волинські журналісти писали, мовляв, перевіряли в архівах – ані таких сіл, ані постатей – не існувало.  

Справа у тому, що аби не помилитись у новій для себе темі, Кокотюха вперше дав рукопис почитати комусь окрім видавця… А саме – цілій «армії» компетентних людей, аби упевнитись у всіх фактах і деталях.  

– Коли я збирав інформацію – не знав як дати цьому раду, бо тема абсолютно для мене нова і незнайома, – зізнався автор. – Я читав волинські газети того періоду, працював в науковій бібліотеці, читав багато спогадів колишніх вояків УПА, їздив в Луцьк і спілкувався з людьми. При чому за одним столом сиділи офіцер КДБ, який боровся з буржуазним націоналізмом і буржуазний націоналіст, який боровся з КДБ. Сьогодні вони друзі, вони вдвох п’ють… Перемоловши усе в голові, виклавши на папір, я віддав цей рукопис почитати історику Івану Петриляку. Перечитавши, він сказав, що все добре, але в деталях треба розібратись. Доходило до того, що над описами ми працювали наче створювали кіно. Відтворювали все до ґудзика… Відтак найбільших змін і уточнень зазнала перша частина. Далі твір прочитав Вахтанг Кіпіані, який написав передмову і теж вніс уточнення. І вже на виході роман прочитав Володимир Вятрович. Така надмірна деталізація призвела до неочікуваного – люди сприйняли художній роман за документальний, що мене дуже радує і веселить. Більше того, хтось не полінувався і виклав в інтернеті перелік фактичних неточностей в романі «Червоний», зауваживши, мовляв багато поважних істориків мене консультували, а таких банальностей не помітили…  

За словами письменника, у романі є три персонажі, доля кожного з яких в своєму часі перетинається з головним героєм Данилом Червоним.  

– Перший – мій земляк з Чернігівської області, який потрапив після війни на Волинь. Другий – підполковник НГБ, який полював за повстанцями. І третій – радянський зек – важливий для мене персонаж, – це людина, яка горіла в танку, представник армії переможця, це той хто воював за батьківщину, за Сталіна, – каже Кокотюха. – Червоний воював проти Сталіна. Але тепер вони сидять в одному таборі і жарять одну баланду. Різниця в тому, що Червоний сприймає табірних наглядачів як лютих ворогів, себе називає військовополоненим і готовий чинити опір з будь-якого приводу. В той час як радянський солдат, який зазнає тих же принижень – не вважає наглядачів ворогами, і терпить усі знущання. Якщо мені вдалося донести до читача чому одні опір чинили а інші ні, при тому, що в обоє зазнавали однакового ступеня больових каторг – вважатиму місію роману виконану.

  Андрій Кокотюха не перший хто зачіпає події цьому періоду нашої історії. Згадаймо хоча б Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» чи Олександра Вільчинського «Останій герой»…  

– Чому і чим для мене цікавий саме цей період? – продовжував Андрій Кокотюха. – Історичні романи популярні серед читачів не перший рік. І тон цій тенденції задав свого часу роман Василя Шкляра «Чорний ворон. Залишенець», який теж розповідає про український опір радянській владі, але в інший період. Ця тема – тема нашої недалекої історії міцно замінила на книжкових полицях і серед читацьких вподобань інший пласт історичних романів, які в радянській Україні були дуже популярні. Маю на увазі книги Загребельного, Малика, Мушкетика, які переважно стосувались історії запорізьких козаків, козацької доби, де війни тривали або з поляками, або з Турками, а Переяславська рада подавалась як найбільше благо для України. Тож здавалося б, що зараз мусить статися «деміфологізація» того періоду, мусять початися «правдиві романи» про тамті часи. Тим не менше популярність здобувають зовсім інші романи – історія не така вже й далека 1920-1940-ві трішки 1960-ті роки. Чому змістились орієнтири? Як на мене проблеми які ми маємо зараз – це ми розхльобуємо не проблеми зароджені Переяславською радою і навіть не з часів Київської Русі, а набуті за роки радянської влади. Треба визнати собі, що Радянський союз – це була держава побудована на терорі і брехні. Втім у книзі таких гасел немає. Саме це було найскладніше для мене – утриматись від них. Здавалося б тема українського збройного опору в 1940-х років сама по собі передбачає пафос і вимагає гасел, чорно-білого контексту, щоб на виході вийшла патріотична агітка. Але таких агіток у нас уже багато. Складно було не збирати матеріал, що а взяти себе в кулак і витримувати розповідь без розривання вишиванки на грудях.