Мандри як паралельна реальність людської доброти

Сучасний світ, як ніколи, застряг у побутових клопотах та щоденній рутинній роботі. Вирватися з цього кола надзвичайно важко. Саме тому про сміливість іти проти сталих суспільних норм, про порозуміння батьків і дітей, про те, що визначає мандрівника, про випадки зміни способу мислення, про людську доброту та її мінливість залежно від ситуації, а також про можливість здійснення мрій Сашко Ткаченко говорить із новоявленим мандрівником, кременчужанином Миколою Герасимовим.

– Як так сталося, що ти наважився кинути роботу і почати мандрувати автостопом? Що стало найостаннішим фактором, який запустив механізм прийняття рішення?

– Була давня мрія і бажання мандрувати. Назбирав багато інформації, відклав деяку суму грошей, з’явилося розуміння, що можу прожити деякий час без роботи. За півроку я собі помітив, що до травня маю звільнитися. Так і сталося. Я доробив всі справи, допоміг батькам з городом. Під час  підготовки до подорожі одні мене підтримували, а інші казали, що я роблю відверту дурницю і не знайти мені чогось кращого за роботу на заводі. Типу за рік повернуся. Я цього не відкидаю, але робота за дві тисячі гривень це не та річ, за яку варто триматися руками й ногами.

– Нема страху, що повернувшись додому на роботу не влаштуєшся?

– Ні, нема. Зварювальником, думаю що, я зможу влаштуватися без проблем. Робота, звичайно, не з найбезпечніших для здоров’я, але ж це не на все життя – на декілька місяців. Якщо маєш мрії чи плани, а не приречено виконуєш монотонну роботу кожного дня, то воно й живеться легше.

– Як вдалося зібрати таку суму, аби дозволити собі не працювати пів року? Питання щодо накопичених тобою фінансів.

– Нещодавно через Кременчук, із Запоріжжя на Київ, йшов пішки шістдесяти однорічний відомий мандрівник Андрєй Петербургський, що вважає себе пілігримом-миротворцем, і мені пощастило з ним познайомитись. Коли я запитав його про витрати, то він відповів, що країнами СНД можна подорожувати безкоштовно. Я поцікавився як, а він мені: «Ось бачиш, ти мені халви подарував, до тебе мені картоплі дали. На крайній випадок можна попрохати людей". Ця подорож була майже «прогулянкою», бо до цього він із Владивостоку йшов на Київ. На прикладі Петербургського мені подумалося, чому я так не можу, будучи ледь не втричі молодшим за нього.

– Матері зазвичай хочуть бачити своїх дітей із щасливими сім’ями, а батькам приємно знати про фінансову спроможність та стабільність синів. Як відреагували рідні на твоє рішення?

– Ти знаєш, мені з батьками пощастило. Вони з розумінням поставилися до мого рішення, за що я їм вдячний, бо їхня позиція для мене вкрай важлива. У нас були довгі розмови, ми це все обговорювали і дійшли до взаємного розуміння. Сімейних планів у мне поки що нема, а майбутнє на те й майбутнє аби бути незнаним. Кар’єрні перспективи захмарні, як і в більшості людей, котрі не мають кумів серед керівництва. У мене була сидяча робота від якої я мав біль у спині та відчуття піску в очах. На фіга воно таке треба?..  У дорозі ж навпаки відчуваєш себе живим. Відбувається мобілізація організму, оздоровлення від постійного руху. Навіть змокши до нитки, не хворів, тоді як за аналогічних обставин у місті не факт, що б лишився здоровим.

– Завжди хочеться свободи, але нерідко буває, що отримавши бажане не знаєш, що з усією цією свободою робити. Як із цим було в тебе?

– Спочатку я не знав, куди себе подіти. Тривало це поки нарешті не вирушив у дорогу. Важко, якщо не маєш мети. А свобода, як на мене, полягає не в неробстві, а у тому аби робити, що хочеться, й втілювати свою мету в реальність. Моя свобода – це можливість поїхати, куди заманеться.

– Що повинен знати мандрівник-початківець?

– Усе індивідуально. Кожен має на власному досвіді робити висновки. Мені цілу зиму на голову падала якась інформація з форумів, сайтів, груп, книжок. Усе воно накопичувалося, але їх можна прочитати сотні та залишитися неготовим з купою питань. Головне це спробувати. Взяти й поїхати. У мене була пробна мандрівка – я собі накреслив трикутничок Кременчук -Одеса-Умань. Залишилася купа емоцій, вражень, з’явилися наснага й впевненість у тому, що це працює. Такий досвід значно корисніший за профільне чтиво. Авжеж, є правила. Дуже корисна п’ятдесяти сторінкова брошурка «Практика вільних мандрівок». Цього обсягу достатньо аби не робити типових помилок. Серед основних правил -  необхідність виглядати яскраво й охайно. Коли дивляться на тебе здалеку, то одразу оцінюють, тому варто справляти хороше враження. Окуляри не рекомендую, бо важливо аби очі лишалися відкритими.  Під час подорожей помічаю, що коли стопиш машину, то переважна більшість тих, хто не спинявся, ховали власний погляд, знаходячи суцільні виправдання у необхідності перевірити телефон чи подивитися у бокові дзеркала. Дуже рідко, коли проїжджають повз із покер-фейсом. Важливою для автостопу є позиція, тобто це не має бути місце близько повороту чи спуску. Водієві варто давати час побачити тебе й вирішити брати чи ні.

– Є різниця подорожувати самому чи компанією?

– Самому подорожувати значно швидше і навіть часом веселіше, хоча усе ніби то говорить навпаки. Швидше їдеться, бо водії значно охочіше беруть одного подорожнього. Якщо двоє хлопців, то не довіряють. Мало хто ризикує спинитися. А веселіше, бо розмова на двох з водієм виходить відвертішою. Люди часом незнайомцям говорять більше ніж давнім друзям чи родичам, бо знають, що їхні одкровення зникнуть разом із випадковим подорожнім за поворотом. По природі я одинак. Тому психологічно мені було цілком комфортно. Їв, коли хотів, спинявся, коли хотів. Усе залежало виключно від моєї волі та дороги.

– Які суми грошей брав із собою у попередніх мандрівках?

– До Владикавказу я брав із собою 1000 російських рублів і 500 гривень. Додому я привіз 450 гривень і 750 рублів. Мав би привезти менше, але один далекобійник подарував мені 1000 рублів на маршрутку. Я йому кажу, що краще пішки піду, що мені ці гроші не потрібні, але він назад грошей брати не схотів. Пів цієї суми я витратив на проживання у Владикавказі, а іншу половину – на дрібні харчові витрати типу хліба, води чи на транспорту у містах.
 А щодо одеської подорожі, то ми з товаришем на двох витратили всього 70 гривень.
 Гроші безперечно потрібні. Хоча це доволі двояко, бо коли в тебе їх нема і ти кажеш всім, що їх в тебе нема, то тоді всі тобі допомагають, годують, пригощають.

– Тобто, якщо підсумувати усе, сказане тобою, виходить, що людська доброта ще існує. І вона в купі з альтруїзмом та ощадливістю у витратах складає рецепт можливості мандрів для кожного?

– Так, авжеж. Я от, коли був у дорозі, їв своє лише раз, бо мене зазвичай пригощали і в Ростові, і в Кабардіно-Балкарії. Наприклад, кип’яч я можу попрохати всюди, а це вже й чай і таке інше. То й же Андрєй Петербургський казав, що йому не одноразово із собою ще й торбу давали, коли він розказував, що мандрівник. Від половини доводилося відмовлятися, бо важко. Перебуваючи в Маріуполі, я й сам прохав окріп вранці у єдиному закладі, що працював, – аптеці. То мне там ще й печивом пригощали.

– Люди чи добрішими стають, коли бачать мандрівників. Чому така реакція?

– Бо вісімдесят відсотків людей хочуть мандрувати. Своєю допомогою вони наче дотикаються до твоєї мандрівки. А потім ще й друзям розказують, що допомогли мандрівнику. Це як зробити добру справу. І чим далі від дому, тим охочіше тобі допомагають, сприймають за гостя. Розпитують, як наважився, дивуються. Добре, коли хороший водій і є, про що поговорити. Якщо ні, то завжди можна попрохати вийти.

Я одразу сідаючи кажу, що їду стопом і грошей не маю. У Росії автостоп розвиненіший, ніж у нас. Вони звикають довіряти мандрівникам. Україна відстає за розвитком автостопу. У нас здебільшого міцно тримається недовіра до подорожніх із великими торбами на плечах.

– Додали подорожі тобі в розумінні людської природи?

– Безперечно, додали. Не лише в розумінні інших людей, але у самопізнанні. Я почав вірити у щось на кшталт колообігу добра в природі. Якось зустрів я подорожнього. У нього були проблеми зі взуттям та грошима. Я подарував йому суму, яку він витратив на обновку. Уже наступної подорожі мені повернулася сума у п’ятикратному розмірі від далекобійника.

– Що на твою думку заважає людям проявляти доброту у звичайних умовах, щодня?

– Можливо, люди не роблять добра оточуючим, бо не впевнені, що їх вчинок буде належно оцінено. Але я вірю, що потреба робити добрі справи присутня у людей. Хороші вчинки щонайменше покращують настрій. Мандрівник не є частиною щоденного побуту людини з усіма негараздами. Винятковість спрацьовує.

– Маєш на увазі різницю в статусі? Але ж чекай, тоді найбільш типовою реакцією мала би бути ненависть?..

…

Усі світлини надані Миколою Герасимовим із його мандрівки Грузією.