В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018

Із циклу «Церковний дворик»

***

На повний зріст зростала трава край рівчаків, на повну

силу долав хлюпіт річки берегів нездоланну відстань,

сонну тишу околій розривав пташки потужний покрик,

що надривався і губився ниткою Аріадни в гіллі сухому, –

по обіді молода жінка ходила на пустельну пристань –

він відчував на собі її зажурених очей ніжний дотик;

коли зустрічав її – кров у його тілі долала зайве коло,

стрімко розтікалася жилами вниз, потім пнулася вгору,

коли ж гаразд вечоріло – він не вмикав ув оселі світла, –

стояв при відчиненому вікні, нова сорочка муляла горло,

споглядав далечінь, порослу лісами, ніжну в цю пору, –

дотлівала нитка пташиного голосу в останніх днях літа;

волосся скуйовджував вітер, і пахло складеним сіном,

жінка поверталася з пристані, попереду неї біг собака,

в селі казали, що вона ходить зустрічати свого чоловіка,

що торік загинув на війні, свій рід продовживши сином, –

він чув, як у прирічкових чагарях птах голосно плакав –

ніби щоразу вислизала з рук уже міцно впіймана нитка;

за день він повертався потягом додому – чекала служба,

сам сидів у купе, думав, пив чай, поклавши ногу на ногу, –

пригадав, як вранці якийсь хлопчик назвав його татом, –

хоча мати мокрим рушником його вдарила, була груба, –

а чай у склянці з підставкою передрікав довгу дорогу, –

проте людське серце не корилося, а опиралося втратам.

В’ячеслав Гук, зі збірки «Гілочка кримського тиса», 2018

Фото: Life Observed