Чи готовий «Експериментальний театр» до експериментів?

Юрко Прокопчук в ролі свіжої крові

Недавню прем’єру Вампіловського «Успіху» в Черкаському муздрамі й дебют в амплуа театрального режисера Юрія Прокопчука можна розглядати як появу режисера-екпериментатора. Режисера, який тяжіє до театру абсурду, психологізму, навіть провокації. Претензійна назва «сучасний водевіль з елементами бурлеску та буфонади (занадто відверте акторське життя)» говорить за себе.
По суті Юрій Прокопчук прем’єрою «Успіху», вслід за Жолдаком, Проскурнею та деякими спробами «рідного» для Черкас Олеся Павлютіна продовжує струшувати «провінційний пил» з театру і переводити його з ремісничо-нафталінової на сучасну «сцену».
 

Починається мода на театралів?
Черкаський муздрамтеатр фактично рік працює без художнього керівника й свого, постійного, режисера. З одного боку – майданчик для експериментів. Як заїжджих режисерів – «консерваторів», модерністів і постмодерністів. Так і для акторів, які прагнуть простору для творчості. З іншого – ризик втратити обличчя театру, стиль і цілісність постановок.
Як стверджує директор муздраму Володимир Осипов, найближчим часом черкаські театрали оголосять конкурс на місце художнього керівника. Мовляв, театр масово атакують українські режисери, адже він сьогодні готовий експериментувати у всьому. З іншого боку, перша історія «Успіху» Прокопчука дає приводи сумніватися в новаторстві театру.
Звісно, заслуга директора Володимира Осипова і в тому, що разом із «великими іменами» в обласний театр приїжджають і немаленькі гроші. А міжнародний фестиваль «Сцена людства», що вчетверте почнеться в Черкасах у червні – то вже інша тема, ті ж... гроші, і, між іншим, поповнення у лавах театралів.
Ще 3-4 роки тому на виставах в Черкаському муздрамі могло сидіти 4-7 осіб і покази періодично відмінялися. Відтак почалися «примусові окультурювання» учнів-студентів на інсценуваннях «укрліт» – коли не з насінням і пивом, то з підлітковим гигиканням.
Сьогодні ж, можливо, тут починається нова мода на театралів. Певно, почав це справді Андрій Жолдак з гоголівським «Одруженням». Далі черкаські актори вдосконалювалися разом із Сергієм Проскурнею і «Фердидурке» Гомбровича. Епопея «Жолдак повертається» сьогодні закінчилася теж непогано.

Мистецтво ризикує стати «мильною» побутовою пародією
Утім, життя від фестивалю до фестивалю чи від і до залітного режисера раз на п’ятирічку не допоможе. Поки що в театрі, на жаль, мало нових ідей. Попри те, що в постійному репертуарі є непогані речі різних режисерів. Чого варті окремі картини «Великого льоху», «Любов під в’язами»...
Невідомо, скільки проживе неоднозначний, але оригінальний  за художньою формою і акторським афектом на межі психіатрії «Войцек» Жолдака, а чи зникне, як «Фердидурке» Проскурні. Під тиском десятирічних «легких» і «масових» постановок.
Поки що чогось яскравого, свого, постійного Черкаський театр не має. Остання вистава Аліма Ситника «Ярослав Мудрий», яка мала стати ледь не епохальною, і на яку пішли немалі кошти, стала такою собі еклектикою. Задумка створити сучасну театральну рок-оперу, на жаль, втілилася лише на рівні періодичного вклинювання фонограм у загалом не надто яскраву (зрозуміло, не через брак дорогих костюмів й реквізиту) постановку.

Молоді черкаські режисери готові експериментувати
Правда і те, що в середовищі самого театру визрівають два молодих режисери, котрі заявили про свої амбіції.
Все більше вправляється у режисурі актор Олесь Павлютін. Так, одну з його режисерських робіт можна вважати, швидше, «формальністю» – те ж провінційно-пафосне, але таке, даруйте, «совкове», хоч і ювілейне шевченківське свято шевченківського театру. Але «Скляний звіринець» у його баченні – це вже щось (хоча акторську роботу і невідповідність образів – того ж Миколу Зайнчківського – хвалити не випадає).
І от нарешті – «Успіх» Вампілова в руках Прокопчука. «Успіх» не став тріумфом режисера, але глядачі відчули «свіжу кров», бажання молодого режисера здивувати і, можливо, навіть шокувати. Ідеться не про кількість, антураж чи про цікавеньку історійку. В центрі – гра кількох акторів, а не «масовка». Не фабула й слова, а тонка психологічна гра.
Є в самому Прокопчукові щось від «театру Вампілова».

«Вампіловський театр» не розуміють і не «балують»
В прем’єрі була певна спроба наблизитися до цього таємничого театру.
Російський драматург Олександр Вампілов попри статус еліти світової драматургії залишається малозрозумілим і, можливо, тому, як пишуть численні театральні критики, далеко не найкраще інсценізованим. Тому ширяться міфи про «загадку» чи «таємницю» Вампілова.
В Україні в останні два десятиліття цього драматурга явно не «балують». І це при тому, що, за словами російського драматурга, художнього керівника театру «У Никитских ворот» Марка Розовського, першим у Радянському Союзі одну з п’єс Вампілова поставив Борис Озеров із студентським театром саме в Україні, у Львові.
У 2006 році з, як вважають, найсильнішою п’єсою Вампілова «Полювання на качок» («Утиная охота») гастролював Тернопільський академічний театр імені Тараса Шевченка. В середині цього ж десятиліття умовну комедію «Старший син» Вампілова показував режисер Євген Курман в київському «Молодому театрі». Можливо, ще кілька постановок провінційних театрів – і це по суті все представлення Олександра Вампілова в сучасному українському театрі.
Він дійсно достатньо складний для постановки. Але не вербально, технічно, а психологічно, естетично, емоційно. Після смерті він на десятиліття став надто модний, але не більш зрозумілий. Хвилі бурхливого інсценування Вампілова чергуються з періодами певного забуття.
Вистави Вампілова були нетиповими для Союзу і викликали подекуди обурення. Так, його п’єси по суті не мають героїв. Тобто «дуже правильних» людей, навколо яких обертається світ, і які в кінці перемагають нехороших або гинуть. Часто немає навіть поділу на головних та другорядних. В центрі – відчуття людини. Ба більше – правда про людину. По суті Вампілов зриває маски. Він кидає виклик правилам, штампам, соціальним ролям і системі. Відтак ідеться про пошук себе.

Пошук свободи і себе
Саме Вампілову належить крилатий вислів «Говоріть правду – і ви будете оригінальні». З іншого боку, наскільки виправдані звинувачення на адресу драматурга в «чорнусі», в тому, що він зациклився на негативі?
Очевидно, Олександр Вампілов великий гуманіст. Його «герої» наважуються подивитися в очі справжньому «Я» і показати його світові. Тут немає поділу на білих і чорних, червоних і голубих. Хороше і погане – скрізь і поєднуються, тому діагнози зайві.
«Не ищите подлецов. Подлости совершают хорошие люди,» – каже він і через певний час додає: «Если собираетесь кого-нибудь полюбить, научитесь сначала прощать». Якщо ти усвідомив «підлість», відверто визнав її і зміг пробачити (навіть собі) – навчишся любити по-справжньому.
Далі – чудернацьке злиття молодості і старості. Переважно молоді, після третього десятку, люди мають дивне, далеко не наївне бачення світу. Сам драматург колись видав фразу, над якою з часом так довго билися нащадки і дослідники, називаючи її пророчою. Мовляв, сміюся над старістю, бо сам ніколи не стану старим. Олександр помер, добу не доживши до 35-річчя.
Ще – свобода Вампілова. Невипадково публікація Вампіловських п’єс переважно відтягувалася на роки і десятиріччя, супроводжувалася немалими хитрощами. Були доноси й розгромні рецензії, постановки заборонялися. Хоча нічого крамольного чи антирадянського там не було.
Герої шукають свою свободу. Складні характери, далеко не «сірі» особистості, яким, однак, так складно себе знайти.
Зрештою, кожен герой – маленька сповідь самого Вампілова. Театр стає життям, а життя – театром з безліччю ролей.

Кожен з нас актор, окрім, хіба, деяких акторів
Саме ідею театру-життя поставив в центр своєї варіації Вампіловського «Успіху» Юрій Прокопчук.
Молодий режисер не зациклювався на досить невибагливому сюжеті, а зосередився на внутрішньому конфлікті людини. Чотири герої – це емоції, жести, міміка, божевільно-хаотичні й сповільнено-застиглі рухи.
Головний герой роздвоєний не тільки у душі, але й на сцені двома акторами. Прокопчук-Погорєлов розбиває виставу своєрідною і місцями нарочито примітизованою авторською піснею під свою ж гру на гітарі. Він – з одного боку, в глядацькій залі чи над сценою. З іншого боку – Телятник-Погорєлов, навколо якого обертаються (в буквальному сенсі) не тільки глядачі, але й всі інші актори.
Так, специфічний прийом Прокопчука – глядачі на сцені. І не просто для «камерності» – навколо акторів. Ні – вони в центрі сцени і в центрі постановки. Їх то в один, то в інший бік обертає сценічний круг. Час від часу наближаються і віддаляються герої.
Частина картин – в глядацькій залі. Бардівські композиції Прокопчука стають і своєрідними смисловими паузами і провокують до самозаглиблення.
«Ми всі актори – каже Прокопчук, і саркастично додає: – ну хіба що окрім деяких акторів».
Власне, подібні «крилато-абсурдні» сентенції починають виставу ще в холі театру у вигляді табличок на мотузочці, яка зненацька заводить глядачів у лабіринти сцени.
Молодий амбітний актор Погорєлов настільки прагне успіху й, відповідно, сценічного перевтілення, що починає плутати життя і сцену. Врешті із матір’ю нареченої просто грає «негідника». Абсурд театру-життя неочікувано дає «негіднику» успіх. Паралельно в авторських піснях Прокопчука, «театрального вокалізатора, гландомембрального звуковидобувача» (саме так в афішах зветься дійова особа) – відчай-стьоб на театр і успіх. Саме поняття успіху стає не тільки параноїдальною ідеєю, але й філософією, ілюзією, пошуком себе. Врешті, незрозуміло, хто ж досяг успіху і які його побічні ефекти в житті-театрі.
 

Режисер побудував виставу навколо себе
Можна говорити про певний надмір авторської, багато в чому автобіографічної пісні чи «сповіді» Прокопчука. З іншого – вистава стає емоційнішою. Так, злості більше, вона танцює навколо «абсурдного життя-театру». Називає його «жовтим домом», де всі актори божевільні.
Це – драма. В тому числі особиста Юрія Прокопчука, який працював в театрах Києва, Одеси, Луцька, Черкас, у 90-х встиг одним оком глянути на дикий шоу-бізнес з кримінальними поняттями, наркотиками-запоями і тим же незрозумілим поняттям «успіху». Сама натура Прокопчука – маленька драма, де відчуття свободи й оригінальності часто б’є його в найболючіші місця.
«Нерафінована» мова Прокопчуківського перекладу Вампілова – теж грає свою роль. Інколи ріже центральноукраїнське вухо якийсь «волинізм» чи «галицизм» (режисер родом з Волині). Інколи свідомо актори кидають в обличчя глядача реальну мову – суржик, русизм. Чи викидають цілі потоки варіацій одного слова.
Антураж вистави не відволікає. Відкриває виставу квадрат Малєвича. Глядачі мають час осмислити його зв’язок з театром та ними.
Маленький відеоролик шляху до театру. Немає ані екрану, ані будь-якого полотна і зображення просто рухається по темній глядацькій залі.
Одяг акторів – невибагливий, сучасний: джинси, короткі спідниці...
Перший перехід акторів залою і вихід на сцену – зі свічками. Восковими, церковними. Наче релігійний акт.
Часом дія відбувається в темряві, часом – світло-тіні (на тому ж квадраті Малєвича) створює прожектор. Погорєлов-Телятник навіть веде діалог з своєю тінню на квадраті.
Танці, метання, завмирання й повзання по сцені з гітарою, химерні польоти стільця, любовні паузи й тіні, вільні варіації труби, барабану й бандури, обертання сценічного колеса й авторські пісні режисера – усе це поза текстом Вампілова вписалося в художню форму постановки.
Мало хто знає, що на всю постановку пішло до трьох тижнів, але по суті – півтора. Дехто з авторитетних акторів відмовився грати, не побачивши «драматургії». Анжеліна Іванова (Маша), Олег Телятник і Наталія Вігран зробили свою справу. Особливо «пережив» це Олег Телятник.
Втім, як виявилося невдовзі, худрада театру вирішила не ставити п’єсу в репертуар. Щоб втратити експериментальну й доволі оригінальну виставу після прем’єри для друзів і запрошених – великої фантазії й новаторства не потрібно.
Все – по заїждженій колії. Куди, правда, вона приведе театр – невідомо. Чи виправдовує це реноме «екперименетального» – теж.
Сам Прокопчук впевнений, що у вистави буде історія. З одного боку, він планує самоусунутись від ролі у виставі – режисер, щоб побачити усе, повинен бути збоку, а не «на палітрі». З іншого, хоче експериментувати далі, зокрема й залучаючи у вистави не акторів, а людей, «не обмежених шаблонами».

PS. Невдовзі читайте інтерв'ю з Юрком Прокопчуком.

 Фото Автора